Милан Кундера - Вальс на прощання

— Так, — погодився Бертлеф, — Мойсей каже про це в шостій главі книги Буття: «Зітру Я людину, яку Я створив, з поверхні землі (…) бо жалкую, що їх Я вчинив» [2] Перша книга Мойсеева: Буття, VI, 7. Переклад Івана Огієнка. .

— І, можливо, у хвилину слабості Господь урешті дозволив Ноєві порятуватися в ковчегу, щоб наново розпочати історію людства. Можемо ми бути певні, що Бог не шкодував за цією слабістю? Та хоч шкодуй, хоч не шкодуй, нічого вже не вдієш. Бог не може виставляти себе на посміховисько, безперестану змінюючи свої рішення. Та хіба не може бути такого, що це він навіяв Іродові цю думку? Адже й таке може статися, правда?

Бертлеф стенув плечима і нічого не сказав.

— Ірод був цар. І відповідав не лише за себе. Не міг він сказати, як я оце: нехай інші роблять, що хочуть, а я відмовляюся розмножуватися. Він був цар і знав, що повинен вирішувати не лише за себе, а й за інших, отож, і вирішив, що, в ім’я всього людства, людина не повинна більше розмножуватися. Отак розпочалося винищення немовлят. Причини його були не такі потворні, як вважається традиційно. Ірод керувався винятково шляхетним наміром — видерти нарешті світ із людських пазурів.

— Ваше тлумачення Ірода мені дуже подобається, — сказав Бертлеф. — Так подобається, що від сьогодні я уявлятиму собі винищення немовлят, як і ви оце. Та не забувайте, що тоді, коли Ірод вирішив, що людство має припинити існування, у Вифлеємі народився хлопчик, котрий уникнув його ножа. І та дитина виросла і сказала людям, що існує одне-єдине, задля чого треба жити, — любити одне одного. Звісно ж, Ірод був освіченіший і досвідченіший. Ісус був молодий і небагато знав про життя. Може, усе його вчення пояснюється його молодістю й браком досвіду. Зрештою, і наївністю. Й усе ж таки в ньому міститься істина.

— Істина? І хто довів цю істину? — хутко запитав Якуб.

— Ніхто, — відказав Бертлеф. — Ніхто не довів, та й не доведе її. Ісус так любив свого батька, що не хотів, щоб творіння його виявилося кепське. І провадила його до цього любов, а не глузд. Тим-то суперечку поміж ним та Іродом вирішити може лише наше серце. Варто бути людиною чи ні? Немає в мене доказів на користь цього, та я вірю Ісусові, що варто, — сказавши те, він усміхнувся й обернувся до Шкрети. — Тому я й послав сюди мою дружину полікуватися у пана лікаря Шкрети, що він для мене один зі святих учнів Ісусових, бо вміє чинити дива і повертати життя безплідним жіночим черевам. Отож підіймаю келих за його здоров’я!

Якуб завжди ставився до Ольги з батьківською статечністю й жартома прозивав себе «старшим паном». Проте вона знала, що в нього чималенько жінок, з якими він поводиться геть інакше, і заздрила їм. Та сьогодні вона вперше подумала, що в Якубові є щось старече. У його ставленні до неї дівчині вчувався дух плісняви, який так добре вміє відчувати молодь у старших людях.

Старигани зазвичай вирізняються тим, що полюбляють хвалитися стражданнями, яких вони зазнали, і зробити з них музей, куди вони запрошують відвідувачів (ох, ці сумні маловідвідувані!). Ольга розуміла, що вона — головний живий експонат у Якубовому музеї й винятково безкорисне ставлення його до неї має на меті викликати у відвідувачів розчулені сльози.

Сьогодні вона виявила й неживий об’єкт у цьому музеї — блакитну пігулку. Коли він розгорнув перед Ольгою той папірець, дівчина здивувалася, бо не зазнала жодних емоцій. Розуміючи, що за тяжкої пори Якуб думав про самогубство, вона все ж таки вважала кумедною ту врочистість, з якою він сповіщав їй про це. Їй здавалося кумедним те, як обережно розгортав він той папірчик, наче збирався показати шляхетний самоцвіт. І вона не розуміла, навіщо повертати трутизну лікареві Шкреті в день від’їзду, якщо він казав, що кожна доросла людина має за будь-яких обставин бути господарем своєї смерті. Якщо за кордоном його спіткає рак, то хіба та отрута не згодиться? Таж, бач, пігулка була для Якуба не простою трутизною, то була символічна річ, яку він зараз повинен був віддати жерцеві під час релігійної відправи. Сміх, та й годі.

Вона вийшла з купальної зали й попрямувала до «Річмонда». Попри всі свої в’їдливі думки, Ольга тішилася тим, що побачить Якуба. Їй кортіло осквернити його музей, ставши там не експонатом, а жінкою. Тож вона трохи розчарувалася, знайшовши в дверях записку, де її просили зайти до сусідньої кімнати. Присутність сторонніх осіб позбавляла її сміливості, тим паче, що вона не знала Бертлефа, а Шкрета ставився до неї зазвичай люб’язно, проте з очевидною байдужістю.