Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

Як на листопад, погода дуже гарна, настільки, що ми йдемо без курток, у самих кофтах, а в якийсь момент я навіть залишаюся в самій футболці. Стрибаємо по кривих плитах, що оточують озерце, і врешті вирішуємо пофоткатись. У Зузки є селфі-стік, і вона мені його позичає, як-не-як, маю день народження. Разочок можна дати погратися.

— Увага! Тепер — найстрашніша міна у світі! — вигукую й ми всі скривлюємо жахливі гримаси.

— Окей. А тепер ми ненормальні.

Вибалушуємо очі, висолоплюємо язики, схиляємо голови.

— Окей! — селфі виходять просто супер!

— А тепер ми красуні, робимо качечку!

Останнє, здається, найкраще. Я швидко заходжу на ФБ і кидаю фотку. А що. Хай ця невелика група моїх знайомих побачить, що я чудово розважаюся в день народження.

— Шкода, що в нас немає банана й «Спрайту», — каже Зуза. — Могли б улаштувати челендж. Якщо з’їсти чотири банана й запити «Спрайтом», шалено ригаєш, я бачила на Ютубі!

— Зузка! — вигукую. — Я зараз обригаюся від самих таких розповідей!

— Та ну, що ти, це прикольно, ще можна колу й «Ментос», тоді вибухає.

— То мені вже краще, щоб вибухало, — каже Майка, — ніж коли хтось ригає на Ютубі, господи, кому хочеться таке дивитися?

— Знаєш, скільки там лайків?

І тут мій телефон вилітає із селфі-стіка й падає на одну із плит. Чесно кажучи, ще трохи, і він би опинився у воді. Звісно, з нього випадає акумулятор і зупиняється на краю. Чорт, цього мені ще не бракувало, телефон розбити на день народження. Мені аж страшно дивитися на нього. На щастя, нових тріщин на екрані немає, він давно вже побився, і телефон продовжує працювати, фух…

— А мама ж мала купити тобі телефон на день народження.

— Купить, коли повернеться з Німеччини, — кажу.

— А це коли? Вона не повинна повернутися принаймні на твій день народження?

— У неї не вийшло. Багато роботи.

— Паршиво, — каже Зуза. Вона взагалі перестала бути милою. Раптом вона говорить до мене, наче ми не подружки, а вороги. — Моя тітка каже, — цідить вона крізь зуби, — що ти євросирота.

— Що? — я відчуваю, як у мені наростає злість.

— Ну, каже, що це така суспільна проблема, батьки їдуть працювати й кидають дітей зовсім самих, наче сиріт.

— Сирітка Марися, тобі хіба сімох гномів бракує! [11] Алюзія до класичного твору польської літератури, казки Марії Конопницької «Сирітка Марися і сім гномів» (прим. пер) . — сміється Майка.

— Моя тітка ще сказала, що якщо твоя мама медсестра, то, напевно, підтирає тепер зад якомусь німцеві, що колись на війні поляків убивав.

Я знаю, що почервоніла. Я вся палаю. Як вони можуть говорити мені таке, ще й у день народження!

— Йдіть геть! Ви хамки! Як ви можете?!

Починаю хлипати, сідаю на камені, сховавши обличчя в долонях, щоб вони не бачили, як я рюмсаю, але вони особливо й не дивляться, крізь пальці бачу, як вони знизають плечима й просто йдуть. А я думала, що вони мої подруги!!! Сидітиму собі тут і плакатиму. Усім до мене байдуже!

Ногою відкидаю камінчик, він летить в озеро, а якась качка зривається, щоб доплисти до нього. Дурна качка, не може камінь від хліба відрізнити. Плюснуло — то й плюснуло. А чи можу я відрізнити? Чи можу відрізнити друзів від ворогів? Як я могла так помилятися! Всідаюся над водою й дивлюся на птахів, їх підпливає дедалі більше, думають, мабуть, що в мене щось для них є.

Раптом іззаду виростає чиясь тінь. Я схвильовано озираюся, якийсь хлопець, мабуть, хоче пройти, а я загородила дорогу.

— Привіт, Анджело, — каже. — Із днем народження. Сподіваюся, ти любиш желейки. — Він вручає мені велику пачку «Haribo» у формі м’ячів. — Не знаю, чи тобі подобається футбол, але вони дуже смачні.

Я дивлюся на хлопця великими очима. Хто він узагалі такий? Я його не знаю. Він точно не з нашої школи, надто дорослий.

— Не пізнаєш? Я Майкл, — простягає він долоню. — Адже ми знайомі, через есемеси й Фейсбук.

— Звідки ти тут узявся? — ледь видушую я, слова застрягають у горлі.

— Назвемо це інтуїцією. Чи таємним знанням. Ну, і ти надто хороша, щоб дозволити тобі святкувати день народження наодинці.

Я почуваюся ні в сих, ні в тих, мені це зовсім не подобається. Вирішую, що погодую качок і піду додому.

— Можна погодувати з тобою? — питає цей Майкл.

Невдовзі стає навіть приємно, ми кидаємо, хто далі, а я кілька разів поцілюю в качку, і це дуже смішно, та помічаю, що вже починає сутеніти, і я справді хочу повертатися додому.

— Мені час йти, — кажу.

— Звичайно. Я проведу тебе.