Андрій Новік - Останній спадок

У спітнілій від хвилювання руці знову завібрував iPhone . Четвертий виклик! Це щось надприродне: ще ніколи від керівництва не вимагали присутності на нараді так негайно. Це неймовірно дратувало, проте й лякало водночас.

Білл збив виклик одним простим рухом пальця й пришвидшив ходу. Перейти на біг означало принизитися.

Ще кілька кроків — і ліворуч з’явилася довжелезна, метрів із п’ятнадцять, стіна з тонованого скла. З іншого її боку вирував такий гамір, що вона буквально аж вібрувала.

— Містере Гендерсон, — до чоловіка підскочив згорблений, нещасний на вигляд представник офісного планктону зі стосиком паперів, обклеєних помітками та виносками, — я хотів би, щоб ви…

— Get off [27] Відчепися ( англ. ). , — випалив начальник і злісно зиркнув на підлеглого.

Двічі повторювати не довелося. Юнак обернувся й потупцяв назад, до своєї позбавленої сонця та надій на кар’єрне зростання нори.

— Білле, ти тут. — Обличчя його заступника полегшено зм’якло, коли він побачив шефа в конференц-залі.

— Ґреґоре. — Білл Гендерсон обмежився кивком голови й обвів поглядом продовгуватий овальний стіл.

Він сподівався побачити стіл заповненим. Чотирнадцять істот вищого ґатунку, як зазвичай, — так називав він їх подумки. Проте присутніми були лише четверо: прес-секретар Аманда Ворд, голова відділу інформаційної розвідки Деніел Рамірес, заступник голови програми, Білла Гендерсона, Ґреґор Бойд і худорлявий хлопець років двадцяти п’яти, якого Білл бачив уперше. Усі щільно вмостились один біля одного за столом, але всидіти, вочевидь, не міг ніхто. Ґреґор узагалі походжав конференц-залою вперед-назад, нервово потираючи долоні.

— Це ти сказав Кейтлін надзвонювати, наче в неї проказа? — Гендерсон уп’явся гнівними очима у свого заступника.

— Ми не могли тебе знайти…

— А де, чорт забирай, ви мене шукали? — За п’ятдесят чотири роки нервових зривів гнівні розноси стали звичним стилем поведінки Гендерсона.

— Усюди. Не зважай. Ти мусиш дещо побачити.

— А це хто?

Гендерсон кивком голови вказав на хлопця, що сидів, мовчки вдивляючись у відкритий перед ним ноутбук. Керівник не бажав переходити до справ, не нагадавши присутнім іще раз, хто тут господар ситуації. Невиразне сум’яття, що смоктало під серцем увесь шлях до конференц-зали, тепер заступила звична владність. Чоловік запустив товсті, як сардельки, пальці в рідке волосся, надаючи йому бодай трохи охайнішого вигляду. У волоссі, добряче пригледівшись, можна було побачити поодинокі сиві волосини. Думки про старість і неможливість контролювати життя спливали в його голові щоразу під час зустрічі з другим Я перед дзеркалом. Але більше за визнання власної вже недалекої немічності гнітив страх втрати авторитету серед підлеглих, котрі зажадають скинути з трону підстаркуватого психа, замінивши його на молодшого й адекватнішого.

— Луїс Геррера, — хлопець не знав, чи вставати йому, чи взагалі кланятися, — комп’ютерна обробка даних.

— Твій підлеглий, Раміресе? — Гендерсон глипнув на простягнуту руку хлопчини, але проігнорував її. — Збираєш у своєму відділку всі нацменшини?

— Я американець, сер, — тихо промовив Геррера, — народився в Цинциннаті, штат Огайо.

— Congatulations [28] Вітаю ( англ. ). , — лише відмахнувся керівник.

Гендерсон урешті заспокоївся й після хвилинної паузи сів на чолі столу, вивчаючи поглядом присутніх.

— Кажіть, звідки така паніка.

— Луїсе, — озвався голова відділу інформрозвідки, — покажи відео.

Геррера мовчки виконав прохання свого боса й розвернув ноутбук екраном до Білла Гендерсона. За декілька секунд з’явилося блякле зображення, відзняте камерою спостереження в невеликій забігайлівці. Приміщення нагадувало гамірний паб, де половину площі займали барна стійка та високі стільці, на яких розмістилася дюжина чоловіків. З протилежного боку стриміли три столики, які також були зайняті відвідувачами. Усі пили пиво, заїдали гострими начос та енергійно вимахували руками. Звуків не чулося, але все в зображенні вказувало на неймовірний шум і хаос.

— Що це?

— Пам’ятаєш, що говорила Маєрс? — запитав Ґреґор Бойд.

Гендерсон мовчки кивнув.

— Погляньте, — мовив Рамірес, тицьнувши в екран на одного з відвідувачів.

— Що це? — Гендерсонові довелося схилитися над столом, аби впізнати знайому їм постать. — Це він?

— Так, — цього разу відповів Ґреґор.

— А де звук? Лише сама картинка?