Іен Мак'юен - Амстердам

Вернон перебив її:

— Репортаж про сіамських близнюків потрібно запустили в п’ятничному номері.

Почулися стогони. Та хто готовий бунтувати першим?

Летис:

— У нас нема навіть світлини.

— То пошліть удень когось до Мідлсборо.

Запало похмуре мовчання, тому Вернон провадив:

— Дивіться, вони працюють у місцевому департаменті гігієни, у відділі під назвою «Планування». Та це мрія газетяра.

Редактор місцевих новин Джеремі Болл мовив:

— Ми на тому тижні розмовляли, все було гаразд. Потім він учора подзвонив. Маю на увазі, друга половина. Інша голова. Не хоче й говорити. Не хоче фотографуватися.

— О Боже! — скрикнув Вернон.— Ви що — не бачите? Це ж теж частина історії. Вони глека побили. І перше, що читач захоче дізнатися,— як вони сперечаються?

Летис дивилася похмуро.

— Мабуть, лишаються сліди укусів,— сказала вона.— На обох обличчях.

— Неперевершено! — вигукнув Вернон.— Ніхто ще про таке не писав. У п’ятницю, будь ласка. Третя сторінка. Так, рухаємося далі. Летис. Цей шаховий додаток на восьмій сторінці. По щирості кажучи, мене він не переконав...

Минуло ще три години, перш ніж Вернон опинився на самоті. Він був у туалеті: дивлячись у дзеркало, мив руки. Бачив перед собою віддзеркалення, але певності до кінця не мав. Відчуття, ба радше невідчуття, знову не відпускало праву півкулю, обтягуючи як тісна шапка. Коли він промацував шкіру голови, то міг визначити межу, демаркаційну лінію, де з лівого боку відчуття стало не зовсім своєю протилежністю, але своєю тінню, своїм привидом.

Він простягнув руки під сушарку, аж тут увійшов Френк Дибен. Вернон відчув, що цей молодик рушив за ним, щоб переговорити: досвід цілого життя показував, що журналіст навряд чи добровільно піде мочитися у присутності свого редактора.

— Послухайте, Верноне,— заговорив Френк, стоячи біля пісуара.— Прошу вибачення за сьогоднішній ранок. Ви маєте абсолютну рацію щодо Гармоні. Я повністю розклеївся.

Вернон не озирнувся від сушарки, щоб не бачити заступника редактора відділу зарубіжних новин за його справою, а натомість ще раз увімкнув гаряче повітря. Дибен випускав вологу рясно, навіть лунко. Так, якщо Вернон і звільнить когось, то це буде Френк, який енергійно обтрушується, на секунду довше, ніж треба, і не вгаває зі своїми вибаченнями.

— Я маю на увазі: ви абсолютно праві, що не дали цьому матеріалу багато місця.

«Кассій голодний [18] В оригіналі роману «Cassius is hungry» — перефразована цитата з трагедії Шекспіра «Юлій Цезар», дія І, сцена 2. Повністю звучить як: «Yond Cassius has a lean and hungry look» («В Кассія ж обличчя худе й голодне», пер. В. Мисика). ,— подумав Вернон.— Такий очолить свій відділ, а потім захоче й моєї посади».

Дибен розвернувся до умивальника. Вернон м’яко, поблажливим дотиком поклав йому руку на плече.

— Усе гаразд, Френку. Я волію на планерці чути різні думки. У цьому весь сенс.

— Це дуже мило, що ви так кажете, Верноне. Просто я не хочу, щоб ви подумали, ніби я буду м’яким з Гармоні.

Це свято ввічливості поклало край обміну думками. Вернон відповів заспокійливим смішком і вийшов у коридор. Біля дверей на нього чекала Джин, тримаючи стос кореспонденції на підпис. За нею стояв Джеремі Болл, а за ним — Тоні Монтано, генеральний директор. Хтось, кого Вернон не роздивився, просто став у хвіст черги. Головний редактор попрямував до свого офісу, підписуючи листи і на ходу вислуховуючи звіт Джин про розклад прийомів на тиждень. Усі рушили з ним. Болл промовляв:

— Ось фото з Мідлсборо. Я хотів би уникнути неприємностей, яких ми зазнали з Олімпіадою інвалідів у візках. Я подумав, нам треба чогось дуже прямолінійного...

— Потрібна гарна картинка, Джеремі. Я не можу зустрітися з ними обома того самого тижня, Джин. Це буде неправильно. Скажіть йому: у четвер.

— Я маю на увазі жорсткий вікторіанський стиль. Величний портрет.

— Він вирушає до Анголи. Після зустрічі з вами поїде просто до аеропорту.

— Містере Голлідей?

— Не потрібно мені величних портретів, навіть у некрологах. Нехай вони покажуть усім, як вони один одного покусали. О’кей, я переговорю з ним до від’їзду. Тоні, це щодо паркування?

— Я вже бачив чернетку його заяви про звільнення.

— Звісно ж, ми зможемо знайти одне маленьке паркомісце?

— Ми все перепробували. Начальник відділу технічного обслуговування пропонує продати своє місце за три тисячі фунтів.

— А це не гонитва за сенсацією?