Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

— Ми... зробили... жахливу річ, — каже вона, не помічаючи, як пориває з невинністю.

— Звичайні люди не наважилися б зробити те, що зробили ми. Так що, ось іще одна. «Лутон Геральд енд пост». «Учора зранку...»

— Припини! Будь ласка, припини.

— Добре, добре. Однаково все те саме.

Тепер вона обурена.

— Вони пишуть «мертвий чоловік», і для них це нічого не значить. Просто слова. Друк. Вони не усвідомлюють, що це означає.

— Але вони мають рацію. Так вийшло, що я це знаю. Щохвилини у світі помирає сто п’ять осіб. Це майже двоє за секунду. Просто для порівняння.

Двосекунда пауза, поки вона це засвоює. Тоді вона починає сміятися — недоречним, безрадісним сміхом, що переходить у схлип, крізь який їй нарешті вдається вимовити:

— Я тебе ненавиджу.

Він підійшов близько до нас, його долоня на її руці, він бурмотить їй до вуха:

— Ненавидиш? Не заводь мене тут знову.

Але вона вже. Крізь його поцілунки та свої сльози вона каже:

— Будь ласка. Ні. Клоде.

Вона не відвертається та не відштовхує його. Його пальці повільно рухаються під моєю головою.

— Ох, ні, — шепоче вона, тісніше притуляючись до нього. — Ох, ні.

Горе і секс? Я можу тільки теоретизувати. Оборона слабка, м’які тканини стають ще м’якшими, емоційна стійкість відступає перед дитинною вірою в солоне забуття. Сподіваюсь, я ніколи не дізнаюся, як це насправді.

Він притягнув її до ліжка, зняв її сандалі та її літню бавовняну сукню і знову назвав її своєю мишкою, хоча тільки раз. Він штовхає її на спину. Згода окреслена нечітко. Чи дає її згорьована жінка, коли підіймає сідниці, щоб можна було стягнути трусики? Я сказав би, що ні. Вона перекотилася на бік — це єдиний вияв її ініціативи. Тим часом я працюю над планом, над жестом останнього виходу. Моїм останнім пострілом.

Він уклякає біля неї, напевно, голий. Що могло би бути гірше в такий час? Він хутко пропонує відповідь: високий медичний ризик місіонерської позиції на цьому терміні вагітності. Із пробуркнутим наказом — який він галантний — він перевертає її на спину, розсуває її ноги байдужим порухом долоні й готується, як каже мені матрац, опустити свою тушу на мою тушку.

Мій план? Клод пробивається до мене, і я мушу поспішати. Ми колихаємося, скрипимо під величезним тиском. У моїх вухах волає пронизливий електронний звук, очі випинаються й печуть. Мені потрібна допомога моїх рук, долонь, але тут так мало місця. Скажу це швидко: я себе вб’ю. Смерть немовляти, фактично вбивство, внаслідок безвідповідального нападу мого дядька на вагітну жінку на пізньому третьому триместрі. Його арештовують, судять, засуджують, ув’язнюють. Смерть мого батька наполовину відомщено. Наполовину, бо в лагідній Британії вбивць не вішають. Я дам Клодові добру науку з мистецтва негативного альтруїзму. Щоби вкоротити собі віку, мені потрібна буде пуповина, три оберти навколо шиї цього вантажу земної суєти [25] Цитата з монологу Гамлета (дія III, сцена 1), пер. Г. Конура. . Здалеку я чую материні зітхання. Видумка про батькове самогубство надихне мене на власну спробу. Життя наслідує мистецтво. Бути мертвонародженим — спокійний термін, очищений від трагедії, — має просту принаду. Тепер мені гупають по черепу. Клод набирає швидкість, зараз він галопує, хрипко дихаючи. Мій світ труситься, але зашморг на місці, обидві руки стискають його, я сильно тягну донизу, з вигнутою спиною, з ревністю дзвонаря. Як просто. Слизьке стискання сонної артерії, життєвого каналу, милого серцю горлорізів. У мене вийде! Сильніше! Запаморочне відчуття, що я перекидаюся, звук стає смаком, доторк — звуком. Здіймається темрява, чорніша за всі, що я бачив, і мати бурмотить свої прощальні слова.

Але звісно, убити мозок означає вбити бажання вбити мозок. Щойно я починаю розпливатися, мої кулаки м’якнуть і життя повертається. Одразу ж стає чути ознаки дужого життя —інтимні звуки, ніби за стіною дешевого готелю. Тоді гучніше, гучніше. Це мати. Знов вона береться до свого, закинута на один зі своїх чергових ризикових дрожів.

Але мій тюремний смертельний атракціон зависокий. Я падаю назад, на стройовий плац тупого існування.

Нарешті Клод прибирає свою відразливу вагу — я вітаю його грубу лаконічність —і мій простір відновлено, хоча ноги в мене стерпли й поколюють. Тепер я опам’ятовуюся, поки Труді відкидається, розм’якла від виснаження та всіх своїх звичних жалів.

Найбільше я боюся не парків атракціонів Раю та Пекла — небесних каруселей, сатанинських натовпів, і я міг би пережити знущання вічного забуття. Я навіть не проти не знати, що саме це буде. Я боюся щось проґавити. Здорове це бажання чи сама тільки жадібність, але я хочу спершу своє життя, свою частку, свій зникомо малий кусничок безкінечного часу та один надійний шанс на свідомість. Мені належиться жменька десятиліть, щоби попробувати щастя на цій оберткій планеті. Ось карусель для мене — життєвий атракціон. Я хочу свою спробу. Я хочу стати. Інакше кажучи, я хочу прочитати книжку, ще не опубліковану, ще не написану, хоча вже почату. Я хочу дочитати до кінця «Мою історію XXI століття». Я хочу бути там, на останній сторінці, у свої вісімдесят із чимось, слабенький, але жвавий — танцювати джигу ввечері 31 грудня 2099 року.