— Ви пані Кернкрос, дружина Джона?
Вона киває.
— Сержант Кроулі. Боюся, в нас дуже погані новини. Можна нам увійти?
— О Боже, — згадує вимовити мати.
Вони проходять за нами до вітальні, рідко використовуваної та майже чистої. Якби в передпокої не прибрали, думаю, мати одразу була б підозрюваною. Поліційна праця —інтуїтивна. Залишається, можливо, стійкий запах, котрий легко переплутати із запахом екзотичної кухні.
Другий голос, молодший, із братерньою турботливістю каже:
— Ми попросили б вас сісти.
Сержант повідомляє новину. Машину пана Кернкроса знайшли на узбіччі траси М1 у північному напрямку за двадцять миль від Лондона. Дверцята були відчинені, і неподалік, на зеленому закрайку, він лежав долілиць. Прибула швидка, на шляху до лікарні було зроблено спробу реанімації, але він помер дорогою.
Хлип, як бульбашка повітря глибоко під водою, зринає крізь материне тіло, крізь мене, щоб луснути в обличчя чуйним поліціянтам.
— О Боже! — кричить вона. — Ми так жахливо посварилися сьогодні.
Мати згорблюється. Я відчуваю, як вона закриває руками обличчя й починає труситися.
— Я маю вам сказати, — каже далі той самий поліціянт. Він робить делікатну паузу, не забуваючи про подвійну повагу, котра належиться вдові на великому терміні вагітності. — Ми намагалися зв’язатися з вами сьогодні вдень. Його подруга ідентифікувала тіло. Боюся, наша перша версія — суїцид.
Коли мати розпрямляє хребет і пускає крик, мене заполоняє любов до неї, до всього, що втрачено: Дубровник, поезію, повсякденне життя. Вона колись його кохала, як і він її. Прикликати цей спогад, стерти решту — це поліпшує її спектакль.
— Мені треба було... Треба було залишити його тут. Ох, Боже, в усьому цьому винна я.
Як розумно — ховатися на видноті, за правдою.
Сержант говорить:
— Люди часто так кажуть. Але вам не можна, не треба так казати. Неправильно починати себе винити.
Глибокий вдих і зітхання. Вона, здається, хоче щось сказати, зупиняється, знову зітхає, збирає сили.
— Я маю пояснити. Між нами не все було добре. Він із кимось зустрічався, з’їхав. І я почала... Його брат з’їхався зі мною. Джон це дуже тяжко сприйняв. Тому я кажу...
Вона їх випередила із Клодом, розповіла їм те, що вони не могли не з’ясувати. Якби в цьому палкому настрої вона зараз сказала: «Я його вбила», — то була б у безпеці.
Я чую шкряб липучки, шурх записникової сторінки, скрегіт олівця. Глухим голосом вона розповідає їм усе, що відрепетирувала, повертаючись наприкінці до власної провини. Вона в жодному разі не мала дозволяти йому їхати в такому стані.
Молодший чоловік шанобливо каже:
— Пані Кернкрос. Ви не могли знати.
Тоді вона змінює курс, звучить майже сердито.
— Мені здається, я це не до кінця усвідомлюю. Я не впевнена навіть, що я вам вірю.
— Це можна зрозуміти, — це батьківський голос сержанта. Увічливо покашлюючи, він і його колега стоять, готові піти. — Є хтось, кому ви могли б зателефонувати? Хтось, хто міг би з вами побути?
Мати міркує над відповіддю. Вона знову схиляється, долоні на обличчі. Промовляє крізь пальці неживим голосом:
— Мій дівер зараз тут. Він нагорі, спить.
Стражі закону, можливо, перекидуються непристойним поглядом. Мені допоміг би будь-який знак їхнього скептицизму.
— За деякий час ми хотіли б із ним теж поговорити, — каже молодший.
— Ця новина його вб’є.
— Мабуть, ви хотіли б зараз побути наодинці.
Ось воно знову, тонка рятувальна мотузка натяків, котра підживлює мою боязку надію, що поліція — Левіафан, не я — таки відомстить.
Мені потрібна мить на самоті, поза досяжністю голосів. Я був надто поглинений, надто вражений Трудіною майстерністю, щоб зазирнути до ями власного горя. І поза ним — до таємниці того, як моя любов до матері наростає співмірно до моєї ненависті. Вона зробила себе єдиною з моїх батьків. Я не виживу без неї, без її всеохопного зеленого погляду, у який я усміхатимуся, без лагідного голосу, що сипатиме солодощами в мої вуха, без прохолодних рук, що турбуватимуться про мої інтимні місця.
Констеблі йдуть. Плентаючись, мати підіймається сходами. Рука міцно тримає поручень. Один, два — пауза, один, два — пауза. Вона видає повторюваний гудючий звук на ледве чутній ноті, стогін жалю чи смутку, що вона видихає крізь ніздрі. «Н-н-нг... н-н-нг». Я знаю її. Щось наростає, прелюдія до розплати. Вона розробила план, чистий витвір мистецтва, згубну казку. Тепер її примхлива історія її покидає, перетинаючи кордон, як я вдень, але у зворотному напрямку, повз неуважні хатки вартових, щоби повстати проти неї та об’єднатися із суспільно реальним, із нудним повсякденням буденного світу, людських зв’язків, побачень, зобов’язань, відеокамер, комп’ютерів із нелюдською пам’яттю. Словом, наслідків. Її чарівна казка дала чарівного дропака.
Читать дальше