Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

Ми не повертаємося до кухні, але підіймаємося сходами. Ні слова не промовлено, але насиченість мовчання — кремово-густого — натякає, що до спальні нас тягне більше, ніж просто втома та сп’яніння. Що година, то й новий клопіт. Яка жорстока несправедливість.

П’ять хвилин потому. Це спальня, і воно вже почалося. Клод схиляється біля моєї матері, здається, уже голий. Я чую його подих на її шиї. Він роздягає її — на сьогодні це вершина чуттєвої щедрості, яку йому вдалося наскребти.

— Обережно, — каже Труді. — Ці ґудзики — перлини.

Він гекає у відповідь. Його пальці невправні та задовольняють тільки його потреби. Щось із його чи її одягу падає на підлогу. Черевик або штані з важким ременем. Вона дивно коцюрбиться. Нетерплячка. Він командує за допомогою другого гекання. Я скулююся. Це гидко, щось точно піде не так, це запізно на моєму терміні. Я вже скільки тижнів це кажу. Я страждатиму.

Труді слухняно стає рачки. Це позиція a posteriori, ззаду, але не з турботи про мене. Ніби жаба на паруванні, він прищібається до її спини. На ній, тепер у ній, і глибоко. Так небагато моєї зрадливої матері відділяє мене від майбутнього убивці мого батька. Усе інакше цього суботнього полудня в Сент-Джонз-Вуд. Це не звичне коротке й несамовите зіткнення, що може загрожувати цілісності новісінького черепа. Радше глизяве потопання, мовби щось педантичне повзе крізь болото. Слизові оболонки ковзають одна повз одну, час від часу легко порипуючи. Довгі години планування несподівано обдарували змовників мистецтвом споглядального злягання. Але вони не обмінюються ані словом. Вони механічно товчуться у вповільненому русі — сліпий виробничий процес у половину потужності. Усе, чого вони хочуть, — полегшення, відключитися, скуштувати кілька секунд перепочинку від самих себе. Коли воно настає, швидко одне за одним, мати ахає з жаху. Від того, до чого вона мусить повернутися і що ще побачить, її коханець гекає втретє за зміну. Вони відвалюються одне від одного й падають спинами на простирадла. Потому ми всі спимо.

День триває і триває, і в цей довгий плаский проміжок часу я бачу свій перший сон, багатобарвний і з насиченою просторовою глибиною. Лінія, умовлена межа між сном і явою, розмита. Жодного паркану чи протипожежної смуги між деревами. Лише порожні хатинки вартових позначають перехід. Я починаю непевно, як і належить новачкові, у цій новій землі із безформним безміром або безладом хистких неосвітлених фігур, де розчиняються люди й місця та співають або розмовляють невиразні голоси у склепінчастих просторах. Проходячи там, я відчуваю біль неназваних, недосяжних докорів сумління, відчуття, ніби щось чи когось залишив позаду, зрадивши обов’язок чи любов. Тоді все стає прекрасно чітким. Холодний серпанок у день моєї втечі, триденна подорож верхи, довгі вервечки понурої англійської бідноти на зритих коліями дорогах, велетенські в’язи бовваніють над затопленими луками біля Темзи, і нарешті — знайоме збудження та гамір міста. На вулицях запах людських нечистот, міцний, як стіна будинку, поступається за гострим рогом пахощам смаженого м’яса та розмарину і тьмяному входові, крізь який я проходжу і бачу молодого чоловіка свого віку у променясто-непроглядній пітьмі за столом. Він наливає вино із глиняного дзбану, гарний чоловік, нахиляється через поплямований дубовий стіл, затримуючи мене історією, яку він замислив, чимось, що він написав, або я написав, і хоче знати мою думку або висловити свою, поправку, конкретний факт. Або хоче, щоб я сказав, як йому продовжувати. Це розмивання особи є одним із виявів любові, яку я відчуваю до нього і яка майже заглушує почуття провини, що його я хочу лишити позаду. Знадвору, з вулиці, лунає дзвін. Ми скупчуємося назовні в очікуванні похоронного кортежу. Ми знаємо, що це важлива смерть. Процесія не з’являється, але дзвони не замовкають.

Дзвінок у двері чує мати. Я ще виринаю з новизни сонної логіки, а вона вже в халаті, й ми спускаємося сходами. Ми добираємося до останнього просвіту, і вона здивовано скрикує. Я припустив би, що це купу сміття винесли, поки ми спали. Дзвінок лунає знову, голосно, твердо й сердито.

— Та ну Господи! Ви там п’яні? — кричить Труді, відчиняючи двері. — Я поспішаю, як...

Вона затинається. Якщо вона в себе вірить, то не мала б дивуватися тому, що жах уже дозволив мені побачити: поліціянт, ні, два, знімають капелюхи.

Добрий, батьківський голос промовляє: