Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

— А, — зітхає мати. — Він штовхається.

— Тоді мені треба йти, — бурмоче батько. — Ну що, два тижні, щоб ти звільнила приміщення?

Я махаю йому, так би мовити, і що я отримую? Тоді, тож, у такому разі, і ось — він іде.

— Два місяці. Але зачекай хвилину, доки повернеться Клод.

— Тільки якщо недовго.

Літак за кілька тисяч футів над нашими головами робить легке низхідне глісандо в бік Хітроу — загрозливий звук, як завжди мені здавалося. Джон Кернкрос, можливо, обдумує один останній вірш. Він міг би викотити, як раніше перед подорожами, «Прощання, що забороняє сум» [16] Вірш англійського поета XVI — XVII ст. Джона Донна. . Ті заспокійливі чотиристопники, той витриманий, втішний тон могли б викликати в мені ностальгію за давніми смутними днями його відвідин. Але натомість він постукує пальцями по столу, прочищує горло та просто чекає.

Труді каже:

— Ми вранці брали смузі з Джад-стріт. Але я не думаю, що для тебе щось залишилося.

Із цими словами все нарешті починається.

Невиразний голос, що долунає мовби з-за лаштунків у театрі, у приреченій виставі за кошмарною п’єсою, каже згори сходів:

— Ні, я для нього відставив пластянку. Це він нам розпозів про те місце. Пам’ятаєш?

Він спускається, вимовляючи це. Важко повірити, що цей надто вчасний вхід, ці кострубаті, неправдоподібні слова серед ночі відрепетирували двоє п’яних.

Пінопластовий стаканчик із пластиковою накривкою та соломинкою стоїть у холодильнику, який тепер відкривають і закривають. Клод ставить її перед моїм батьком із материнським придихом:

— Ось.

— Дякую. Але я не впевнений, що готовий до цього.

Завчасна помилка. Чому це зневажений брат, а не похітлива дружина, приносить чоловікові його напій? Їм треба буде затримати його за розмовами, і тоді сподіваймося, що він передумає. Сподіваймося? Ось так воно й буває, так працюють оповідання, де ми знаємо про вбивство від самого початку. Ми не можемо втриматися, щоб не стати на бік нападників із їхніми планами, ми махаємо з пристані услід їхньому кораблику поганих намірів. У щасливу путь! Це не так просто, це досягнення — вбити когось і не попастися. Точка відліку —«довершене вбивство». А довершеність людям переважно не властива. Щось на борту піде не так, хтось перечепиться через розмотану мотузку, судно відхилиться задалеко на захід від півдня. Тяжка праця, і все це без твердого ґрунту під ногами.

Клод сідає до столу, напружено вдихає, дістає з рукава свою найліпшу карту. Світська розмова. Або те, як він її уявляє.

— Ці мігранти, га? От так-так. І як вони заздрять нам із Кале! «Джунглі»! [17] Табір біженців і недокументованих мігрантів поблизу французького Кале, де осідали люди, що намагалися потрапити до Британії. Дякувати Богові за Англійський канал [18] Британська назва Ла-Маншу. .

Батько не може втриматися:

— Коштовний камінь це в оправі моря, яке віки надійним служить муром, чи пак для дому ровом захисним від заздрощів нещасніших країн. [19] Рядки з «Річарда II» Вільяма Шекспіра, пер. Валентина Струтинського.

Від цих слів його настрій поліпшується. Здається, я чую, як він присуває до себе стаканчик. Тоді він каже:

— Але я так думаю, запросити їх усіх сюди. Уперед! Афганський ресторан у Сент-Джонз-Вуд.

— І мечеть, — каже Клод. — Або три. І видимо-невидимо тих, що б’ють дружин і ґвалтують дівчаток.

— Я тобі розповідав про мечеть Ґогаршад в Ірані? Я якось бачив її на світанку. Стояв там вражений. У сльозах. Ти не уявляєш ці кольори, Клоде. Кобальт, бірюза, темний пурпур, шафран, блідісінький зелений, кришталевий білий і все, що посередині.

Я ніколи не чув, щоб він звертався до брата на ім’я. Мого батька охопив дивний ентузіазм. Похизуватися перед матір’ю, показати їй на контрасті, без чого вона залишається.

Або позбутися глизявих розмислів його брата, котрий зараз промовляє тоном обачливого компромісу:

— Ніколи не цікавився Іраном. Але Шарм-ель-Шейх, готель «Плаза». Чудово. Усі ці прикраси. Майже занадто спекотно для пляжу.

— Я погоджуюся з Джоном, — говорить мати. — Сирійці, еритрейці, іракці. Навіть македонці. Нам потрібна їхня молодь. І, любий, ти не міг би набрати мені склянку води?

Клод миттю опиняється біля раковини. Звідти він каже:

— Потрібна? Мені не потрібно, щоб мене порубали на шмаття на вулиці. Як у якомусь Вуліджі [20] Район на південно-східній околиці Лондона. .

Він повертається до столу з двома склянками. Одна — для нього. Здається, я розумію, до чого все це йде.