Не було сенсу намагатись якось скласти польові квіти. Вони створили власну дику симетрію, тож надто чіткий розподіл окремо ірисів і окремо кипрею зруйнує весь ефект. Сесилія витратила кілька хвилин, вносячи корективи, щоб домогтися в букеті природного хаосу. При цьому вона запитувала себе, чи не вийти до Роббі. Тоді не доведеться підніматися нагору. Але їй було неприємно й спекотно, тож хотілося спершу перевірити свій вигляд у великому дзеркалі в позолоченій рамі над коминком. Проте якщо він обернеться — Роббі зараз стояв спиною до будинку й курив,— то побачить усю кімнату. Нарешті скінчивши з квітами, вона випросталася. Тепер друг її брата, Пол Маршалл, може повірити, що квіти просто пхнули до вази так само недбало, як і зірвали. Вона розуміла, що немає сенсу складати букет, не наллявши до вази води, але таки склала: не могла втриматися, щоб не почати переставляти їх, адже не всі люди здатні діяти правильно, логічно, особливо на самоті. Мати хотіла бачити квіти у себе в кімнаті, й Сесилія була щаслива прислужитися. Воду беруть на кухні. Але там Бетті збиралася сьогодні приготувати обід і була в грізному гуморі. Не тільки маленькі хлопчики, Джек-сон і П'єро, були налякані, але й найняті помічники з села. Уже навіть до вітальні долинали приглушені й сердиті окрики, брязкіт каструль, що вдарялись об плиту з неприродною силою. Якби Сесилія пішла на кухню зараз, їй довелося б лавірувати між розпливчастими материними інструкціями та лихим настроєм Бетті. Певна річ, ліпше вийти надвір і набрати води з фонтана.
Одного разу, коли Сесилія була ще підлітком, до батька приїхав друг, який працював у Музеї Вікторії й Альберта,— прибув спеціально для того, щоб роздивитися вазу, та проголосив її цінність. Це була справжня майсенська порцеляна роботи великого митця Гьорольдта [4] Johann Gregorius Horoldt (1696-1775) — німецький майстер порцеляни.
, який розмалював цю вазу в 1726 році. Вона, безперечно, належала королю Августу. Хоча ця ваза коштувала незрівнянно дорожче, ніж будь-що у будинку Таллісів (усе решта — здебільшого сміття, зібране дідом Сесилії), Джек Талліс хотів, щоб шедевром користувалися — у пам'ять про брата. Вазу не ув'язнили під склом. Якщо вона пережила війну, то, за міркуваннями родини, переживе й усіх Таллісів. Дружина не вельми заперечувала. Щоправда, незалежно від цінності вази й пов'язаних з нею асоціацій, Емілі Талліс не надто її жалувала. Її розпис — мальовані китайці, що зібралися в саду навколо столу, на торжестві, а довкруж — декоративні рослини і неправдоподібні птахи,— все це наче шарпало жінці нерви й пригнічувало її. Шинуазрі [5] Chinoiserie — європейська декоративна мода: стилістичне наслідуванні китайського та взагалі східноазійського образотворчого мистецтва (XVIII-XX ст.). Має риси рококо.
взагалі здавалося їй нудним. У самої ж Сесилії не було своєї певної думки, хоча іноді дівчина запитувала себе, скільки може коштувати така ваза на аукціоні «Сотбіс». Вазу шанували не завдяки майстру Гьорольдту — не за його вправну технологію поліхромних емалей, не за синьо-золоті переплетення химерного орнаменту,— а в пам'ять про дядька Клема, про порятовані ним життя, про те, як він опівночі перейшов річку вбрід, і про його смерть лише за тиждень до перемир'я [6] 11 листопада 1918 р., яке скінчило Першу світову війну.
. Квіти, особливо польові, здавалися належною даниною.
Сесилія обіруч стиснула холодну порцеляну, стоячи на одній нозі: другою вона розчахнула подвійні двері навстіж. Підставивши обличчя під яскраве світло, вона відчула теплу пару, яка підіймалася від нагрітого каміння, наче дружні обійми. Дві ластівки вимальовували піруети над фонтаном, і пісенька вівчарика-ковалика пронизувала повітря в крислатій тіні гігантського ліванського кедра. Квіти гойднулися від леготу, лоскочучи їй обличчя, коли вона перейшла терасу й обережно переступила три крихкі сходинки, які вели на гравійну стежинку. Зненацька Роббі озирнувся на звук її наближення.
— Я надто замислився,— почав був він пояснювати.
— Не скрутиш мені одну зі своїх большевицьких цигарок?
Він викинув свою цигарку, підняв бляшанку з куртки, яка лежала на моріжку, і пішов разом із Сесилією до водограю. Якийсь час вони мовчали.
— Чудовий день,— зітхнула вона.
Він дивився на неї вражено й недовірливо. Між ними щось відбувалося, і навіть їй довелося визнати, що банальна заувага про погоду прозвучала не без лукавства.
— Як «Клариса»? — Роббі, скручуючи папірець із тютюном, дивився на свої пальці.
Читать дальше