Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Прохолодна висока сильветка лісу здавалася рельєфною, витончені стовбури дерев фантастично нагадували скульптури. Один раз пробігши через залізну загороду в полі, другий — минувши рододендрони під низьким плотом, Сесилія перетнула парк, де тамтешній фермер випасав корів, і наблизилася до торця фонтана, увінчаного зменшеною копією скульптури Берніні «Тритон» на римській площі Барберіні.

М'язиста фігура, так зручно вмощена у черепашці, могла видути зі своєї мушлі води тільки на два дюйми, і напір був такий слабкий, що струмочок лився назад на голову скульптурі, на кам'яні Тритонові кучері, та, стікаючи вздовж могутнього хребта, залишав по собі блискучі темно-зелені плями. У чужинецькому нордичному кліматі він опинився далеко від домівки, але був гарний у вранішньому сонячному промінні, як і чотири дельфіни, що підтримували хвилясті краєчки мушлі, де сидів Тритон. Сесилія подивилася спочатку на неймовірну луску в дельфінів і на стегнах у Тритона, а потім — у бік будинку. Найкоротша дорога до вітальні пролягала через галявину й до тераси з двійчастими вікнами до самої підлоги. Але зараз тут навколішки стояв друг її дитинства й університетський товариш Роббі Тернер, сапаючи вздовж живоплоту, і Сесилія не була готова розмовляти з ним. Принаймні не зараз. Після повернення з альма-матер садівництво стало черговим його божевіллям. А інше божевілля — плани вступити до медичного коледжу, що після отримання магістерського ступеня з літератури здавалося досить претензійною заявою. І надто самовпевненим вибором, оскільки платити доведеться її батькові.

Вона освіжила квіти, зануривши їх у басейн фонтана, по вінця повний студеної води, і уникла Роббі, оббігши будинок спереду,— це була нагода, вирішила вона, побути на свіжому повітрі ще декілька хвилин. Ранкове сонячне світло, як і будь-яке інше, не могло приховати вбогості будинку Таллісів, зведеного всього років сорок тому з жовтогарячої цегли, приземкуватого, з візерунчастими шибками доби баронської готики [2] Архітектурний стиль XVI ст. (наслідування середньовічних замків). Відродився в XIX ст. завдяки романам Вальтера Скотта («готичне відродження») і був популярним до Першої світової війни. , одного разу вже засудженого Певзнером чи кимсь із його команди як трагедія невикористаних можливостей, а також молодим письменником сучасної школи як «позбавлений шарму несмак». Раніше тут стояв будинок в адамовому стилі [3] Стиль Адама, або адамів стиль — за іменем шотландського архітектора Роберта Адама (1728-1792): британський класицизм з елементами рококо, легкі вишукані будівлі. , доки не згорів у вісімдесятих роках дев'ятнадцятого сторіччя. Від нього лишилися штучне озеро й острів з двома кам'яними мостами, які підтримували під'їзну алею, і, майже біля самої води, напівзруйнований храм з напівпотрощеною ліпниною. Дід Сесилії, який зріс у крамниці залізняка і побудував сімейне щастя завдяки серії патентів на замки, болти, клямки і запори, звів і новий будинок зі своєю пристрастю до надійного, безпечного і функціонального. Але якби хтось повернувся спиною до головного входу та глянув удалину, ігноруючи фризьких коней, які гарцювали й паслися в тіні широко посаджених дерев, то побачив би чудовий краєвид, який створював враження вічного, непорушного спокою,— і це ще більше переконало Сесилію, що якомога швидше потрібні зміни, тому їй слід щонайскоріше прямувати далі.

Вона зайшла до помешкання, швидко перетнула чорно-білу кахляну підлогу зали — яке знайоме відлуння од кроків, і як це її дратує,— і зупинилася перепочити на порозі вітальні. Холодні краплі, які бризкали Сесилії на сандалі з недоладної китиці кипрею та з ірисів, повернули їй бадьорість і добрий гумор. Вона знайшла вазу на столику вишневого дерева біля трохи прочинених французьких вікон. Вони виходили на південний схід, і ранкове сонячне світло падало паралелограмами на кобальтово-синій килим.

Дихання Сесилії вповільнювалося, а бажання запалити цигарку зростало, але вона ще постояла у дверях, якусь хвильку роздивляючись досконалість композиції: три вицвілі дивани-ліжка «честерфілд», розташовані навколо майже нового готичного коминка, навпроти якого стояв екран з намальованою зимовою осокою; розстроєний клавесин, на якому не грали жодних п'єс і пюпітри біля якого стояли давно не потрібні; важкі оксамитові портьєри, слабко прихоплені помаранчево-синіми шнурками з китицями — часткове обрамлення картини, що відкривалась у вікні: безхмарне небо, жовто-сіре шахове поле тераси, де між плит росла ромашка. Східці вели вниз до моріжка, на краєчку якого досі працював Роббі і який тягнувся на п'ятдесят ярдів до фонтана з Тритоном.