Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Пізніше він виборсався з-під шинелі, натягнув чоботи й навпомацки виліз із сараю надвір — відлити. Від утоми в нього паморочилося в голові, але сон не йшов. Не звертаючи уваги на гарчання собаки на сільському обійсті, він рушив зарослою стежкою, спостерігаючи, як на обрії займається заграва. Це німецькі бронечастини йшли на штурм. Він торкнувся верхньої кишені, де лежав надісланий нею лист з віршем. «У жахітті ночі всі / Гавкотять Європи пси» [38] 3 вірша В. Г. Одена «Пам'яті В. Б. Єйтса». . Інша частина її листа лежала у застебнутій внутрішній кишені шинелі. Ставши на колесо покинутого причепа, Роббі зміг роздивитися інші частини неба. Спалахи від стрілянини були скрізь, окрім півночі. Розгромлена армія тікала коридором, який стискався дедалі вужче й невдовзі, либонь, буде взагалі перекритий. Для відсталих не лишалося жодного порятунку. У кращому разі знову чекає в'язниця. Табір. Цього разу він не витримає. Якщо Франція впаде, кінця війні не буде видно. Більше ніяких листів од неї, ніякого шляху назад. Ніякого торгу, щоб здобути дострокове звільнення в обмін на вступ до піхоти. Горло йому знову наче стиснула рука. Перспектива тисяч ночей в ув'язненні, безсонного згадування минулого, очікування на нове життя, якщо таке йому судилося. Може, є сенс тікати просто зараз, доки не стало запізно, і йти всю ніч навпомацки, доки не дістанеться Ла-Маншу. Вшитися, покинувши капралів напризволяще. Повертаючись схилом, він обмірковував цю ідею. Він ледь розрізняв землю під ногами. У темряві не було жодного просвіту — легко зламати ногу. А мабуть, капрали не безнадійні йолопи — і Мейс зі своїми солом'яними матрацами, і Нетл зі своїм дарунком для братів.

Ідучи в напрямку хропіння, він дійшов назад до своєї постелі. Але все одно сон не йшов; свідомість провалювалася в спогади, роїлися нескінченні думки, яких він не міг позбутися. Вони переслідували його, ці старі теми. Ось знову — його єдина зустріч з нею. За шість днів після виходу з тюрми, за день до того, як він мав зголоситися до пункту біля Олдершота. Коли вони домовилися зустрітися в чайній Джо Лайонса на Стренді в 1939 році, вони не бачилися близько трьох з половиною років. Він прийшов раніше й зайняв крісло у кутку, щоб було видно двері. Свобода досі була новинкою для нього. Біганина і тупіт, барвисті пальта, джемпери, спідниці, дзвінкі балачки покупців у Вест-Енді, товариські дівчата, які прислужували клієнтам, простір і цілковита відсутність загрози — він сидів і насолоджувався щедротами повсякдення. Цю красу лише він міг оцінити.

Під час ув'язнення єдина жінка, якій дозволялося його відвідувати, була мати. Щоб не викликати в нього збудження — як йому сказали. Сесилія писала щотижня. Закоханий у неї, саме заради неї стараючись не збожеволіти, він був закоханий і у її слова. Відповідаючи, він удавав, що його «я» лишилося тим самим — ця брехня зумовлювалася прагненням зберегти власну нормальність. З остраху перед психіатром, який також був і цензором, у листах не можна було й натякнути на чуттєвість, та й узагалі на будь-які емоції. В'язницю, незважаючи на вікторіанський холодок, можна було назвати сучасною, передовою. Діагноз йому поставили з клінічною точністю: патологічна сексуальна стурбованість, яка потребує допомоги, а також корекції. Його не можна стимулювати. Деякі його — і її — листи конфіскували, бо там були приховані сором'язливі освідчення в коханні. Вони писали одне одному про художню літературу, вдаючись до символів як до шифрів. У Кембриджі на вулиці вони мирно розходилися, минаючи одне одного. Жодної з цих книжок про щасливо або трагічно закохані пари вони ніколи не обговорювали! Тристан та Ізольда, герцог Орсіно й Олівія (а ще Мальволіо), Троїл і Крессида, містер Найтлі й Емма, Венера і Адоніс. Тернер і Талліс. Одного разу, у розпачі, він згадав образ Прометея, прикутого до скелі, печінку якому щодня дзьобав стерв'ятник. Іноді вона бувала терплячою Гризельдою. Згадка про «затишок у бібліотеці» шифрувала сексуальний екстаз. Той день вони також згадували з любов'ю — усі події, навіть нудні. Він описував і свої будні в усіх дрібницях, але ніколи не згадував про їхнє безглуздя. Це й зрозуміло. Він ніколи не говорив їй і не писав, що боїться вмерти, не витримавши. Це теж було зрозуміло. Вона ніколи не писала, що кохає його, хоча зробила б це, якби таке могли пропустити в листах. Але він і так про це знав.

Вона сказала йому, що покинула свою родину. Вона ніколи більше не розмовлятиме ні з батьками, ні з братом, ні з сестрою. Він уважно стежив за кожним її кроком, коли вона вдосконалювала свої навички медсестри. Коли вона писала: «Сьогодні я пішла в бібліотеку взяти ту книгу з анатомії, про яку казала. Я знайшла тихий куток і удала, що читаю»,— він знав, що їй душу гріють ті ж самі спогади, в які щоночі поринає він під тонкою тюремною ковдрою.