Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Коли вона зайшла до чайної — у крислатому очіпку сестри-жалібниці,— це так приємно вразило Тернера, що він стрімко скочив, перекинувши чашку з чаєм. Він почувався незручно у завеликому на нього костюмі, збереженому матір'ю. Піджак, здавалося, був готовий щомиті звалитися з плечей. Обоє сіли, подивились одне на одного, обмінялись усмішками й відвернулися. Довгі роки Роббі й Сесилія кохалися — листовно. Їхнє зашифроване листування сприяло близькості, але якою штучною здавалася ця близькість тепер, коли вони вдалися до балаканини, до безпорадного кодексу — обміну люб'язностями, чемними запитаннями й відповідями. Коли відстань між ними зникла, обоє збагнули, які далекі від самих себе, як випередили самих себе у листах. Занадто довго вони уявляли цю мить, занадто довго жадали її, щоб вона тепер відповідала всім вимогам. Роббі не належав цьому світові, йому бракувало певності, щоб мислити ширше. Я тебе кохаю , ти врятувала мені життя . Він запитав, де вона мешкає. Вона йому розповіла.

— А ти добре ладнаєш зі своєю хазяйкою?

Він не міг вигадати кращого питання, боячись, що западе ніякове мовчання як прелюдія до її чемних слів: мовляв, вона дуже рада знову його побачити, а тепер їй час на роботу. І їм лишилися б тільки ті декілька хвилин у бібліотеці роки тому. Чи не занадто крихкі враження? Сесилія легко могла б зісковзнути до сестринського амплуа. Вона не розчарована? Він схуд. Він зіщулився — і у прямому, і у переносному розумінні. В'язниця примусила його зневажати самого себе, в той час як Сесилія була така сама чарівна, як і тоді, особливо у формі медсестри. Проте вона страшенно нервувалася, нездатна переступити кола дурних чемностей. Натомість намагалася безтурботно розповідати про вдачу своєї хазяйки. Після кількох таких обмінів словами вона глянула на годинник, причеплений ліворуч у неї на грудях, і сказала, що обідня перерва закінчується. Вони провели разом півгодини.

Він проводив її до Вайтголлу, до автобусної зупинки. Дорогоцінні останні хвилини він витратив на те, що написав їй свою адресу — гнітючу вервечку абревіатур і цифр. Він пояснив, що не має права на відпустку, доки не скінчить курс навчання. Після цього йому дадуть два тижні. Вона роздивлялася його, дещо роздратовано похитуючи головою, а тоді нарешті він потиснув їй руку. Цей жест мав виразити все несказане, і вона відповіла йому потиском. Приїхав її автобус, але вона досі не відпускала руки Роббі. Вони стояли обличчями одне до одного. Він поцілував її, спочатку ледь-ледь, а коли вони притиснулись одне до одного, торкнувшись язиками, його безтілесна сутність відчула безмежну вдячність, бо він знав, що віднині пам'ятатиме ще одну річ, яку плекатиме подальші місяці. Тепер він знову малював собі цю картину, лежачи у французькому сараї. Обоє сильніше стиснули одне одного в обіймах і цілувалися, а люди відштовхували їх, поспішаючи на автобус. Він почув щось подібне до пронизливого крику на вухо. Вона плакала, сльози лилися йому на щоку, і від горя її вуста, притиснуті до його вуст, розтягувалися. Приїхав інший автобус. Вона відсторонилася, стиснула йому зап'ястя й пішла не озираючись. Він дивився на те, як вона знаходить собі місце, та запізно подумав, що мав сісти з нею, їхати всю дорогу та проводити до лікарні. Він позбавив себе кількох хвилин у її товаристві. Йому доведеться наново навчитися думати й діяти. Він побіг вулицею Вайтголл, сподіваючись наздогнати автобус на наступній зупинці. Але автобус рушив далеко вперед і невдовзі зник на Парламент-сквері.

Під час вишколу вони продовжували листуватися. Звільнені від цензури, вони досі були обережні й винаходили езопову мову. Дратуючись через те, що їхнє життя минає на сторінках, не забуваючи про складнощі, вони боялися прагнути більшого, ніж потиск рук і єдиний поцілунок на автобусній зупинці. Вони освідчувались одне одному, уживаючи «любий» і «найдорожча», знали, що у них буде майбутнє на двох, але утримувалися від інтимних натяків. Зараз їхнє завдання полягало в тому, щоб протриматися до тих двох тижнів. Через сокурсника у Ґіртоні вона знайшла котедж у Вілтширі, де вони могли би провести час разом, і хоча у вільні хвилини вони не могли думати ні про що інше, у листах намагалися не мріяти про це. Натомість обговорювали свої будні. Зараз вона працювала в пологовому будинку, і щодня відбувалися банальні дива, а також драми й веселощі. Були й трагедії, і на їхньому тлі мерхли власні злигодні, здаючись нічим: мертвонароджені немовлята, загиблі породіллі, молоді чоловіки, які ридали в коридорах; наче паралізовані матері-юнки, відкинуті своїми сім'ями; дитячі травми, які викликали змішані почуття — і любов, і сором. Коли Сесилія описувала щасливий результат: битву завершено і змучена мати вперше бере дитя на руки, пильно і захоплено роздивляючись личко нової людини,— то це було негласним покликом до власного майбутнього, Сесилія хотіла поділитися з Роббі тим, що давало їй таку просту наснагу, хоча, кажучи по щирості, думки її обранця були не про народження, а про зачаття.