Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

— Спитай їх про їхню мамцю,— підказав капрал Мейс.— Прояснімо це раз і назавше.

— Нас було троє братів,— пояснив Анрі.— Найстарший, Поль, її первісток, загинув під Верденом у п'ятнадцятому. Пряме влучення снаряда. Не було чого ховати, окрім його шолома. Нам двом пощастило. Війну пройшли без жодної подряпинки. Відтоді вона назавжди зненавиділа солдатів. А зараз їй вісімдесят три, вона вже в маразмі. Французи, англійці, німці, бельгійці — для неї різниці нема. І ви для неї так само. Ми боїмося, що коли прийдуть німці, вона вийде на них з вилами — і її застрелять.

Утомлені брати звелися на ноги. Солдати зробили те ж саме.

— Ми хотіли запросити вас до кухні,— мовив Жан-Марі,— посидіти там за столом. Але тоді довелося б замкнути маму в кімнаті.

— Але це була незабутня вечірка,— відповів Тернер.

Нетл щось прошепотів на вухо Мейсу, і той кивнув. Нетл вийняв із сумки дві пачки цигарок. Звісно, це було правильним вчинком. Французи намагалися відмовитися, але Нетл обійшов «стіл» і сунув кожному подарунки до рук. Він попросив Тернера перекласти.

— Бачили б ви, що коїлося, коли дали наказ розгромити крамниці. Двадцять тисяч цигарок. Ми набрали все, що до душі.

Ціла армія бігла до узбережжя, озброївшись цигарками, щоб проганяти голод.

Французи чемно подякували, похвалили Тернерове володіння французькою, потім нахилилися над столом, щоб зібрати до полотняного мішка порожні пляшки та склянки. Ніхто не удавав, що вони знову зустрінуться.

— Ми підемо, щойно розвидниться,— повідомив Тернер.— Тому попрощаймося.

Вони потиснули один одному руки.

— Саме так було двадцять п'ять років тому,— сказав Анрі Бонне.— Усі ці мерці. Тепер знов у Франції німці. А за два дні вони будуть тут, розграбують усе, що ми маємо. Хто б повірив?

Уперше Тернер уповні відчув ганьбу відступу. Йому було соромно. Він повторив свої слова, але з меншою впевненістю:

— Ми повернемося й викинемо їх, обіцяю.

Брати кивнули та з прощальною усмішкою покинули тьмяне коло від вогника свічки та пройшли в темряві до відчинених дверей сараю, а склянки та пляшки подзенькували при кожному кроці.

Тривалий час він лежав на спині, палячи, вдивляючись у пітьму дірчастої крівлі. Капралове хропіння то наростало, то стишувалося. Тернер зморився, але не спав. Рана неприємно пульсувала, кожний заштрик вражав точно і влучно. Усередині було гостре вістря, і хотілося торкнутися його кінчиком пальця. Виснаження зробило Роббі вразливим до тих думок, які він волів би відкинути. Він думав про французького хлопчика, який спав собі в ліжку, і про черствість, з якою люди здатні скинути снаряди й понівечити краєвид. Думав про байдужість, із якою бомбардували сонний котедж залізничника, не зважаючи на його мешканців. Це як виробничий процес. Тернер бачив у дії загони власної армії, тісно згуртовані групи, які цілодобово працюють, пишаючись тою швидкістю, з якою здатні вишикуватися в лави, пишаючись своєю дисципліною, вправами, вишколом, роботою в команді. Їм і не треба бачити кінцевого результату — зниклого хлопчика. Зниклого. Коли Тернер оформив свої думки у це слово, його зморив сон, але лише на кілька секунд. Потім він прокинувся та, лежачи на матраці горічерева, втупився в пітьму комірчини. Він почувався так, немов знову повернувся туди. Відчував запах бетонної підлоги, і сечі у відрі, і блискучо-липкої фарби на стінах, чув хропіння чоловіків, які лежать рядком. Три з половиною роки таких безсонних ночей з думками про якогось іншого зниклого юнака, про якесь інше зникле життя — чуже життя, що було його власним, і очікування на світанок, і на вихлюпування параші — на ще один змарнований день. Він не знав, як вижив у всьому цьому щоденному безглузді. Безглузді та клаустрофобії. Рука стискає горло... Тут, ховаючись у сараї, коли військо безладно тікає, він досі уявляв одірвану дитячу ногу на дереві — те, що зараз прості люди зазвичай ігнорують, коли в усій країні, та й по всьому світу настав присмерк цивілізації,— але це все ж таки було краще, аніж лежати там, на вузькій койці, під тьмяним електричним світлом, ні на що не очікуючи. А тут були лісисті долини, струмки, осяяні сонцем тополі — усе, чого не можна відняти, якщо тільки не вб'ють. І була надія. Я на тебе чекатиму . Повертайся . Був шанс — хай тільки один шанс — повернутися. У Роббі в кишені був її лист з новою адресою. Саме тому він повинен вижити, застосовуючи всю свою хитрість і кмітливість, щоб триматися подалі від головних доріг, де кружляли й пікірували бомбардувальники, чигаючи, наче стерв'ятники.