Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Смак до мініатюри являв собою один з елементів упорядкованого духу. А ще існувала пристрасть до таємниць: у дорогому лакованому секретері шухлядка відмикалася, тільки якщо натиснути в потрібному місці на з'єднання «ластівчин хвіст» — й ось там виявлявся хазяйчин щоденник, який замикався на замочок, і зошит, помережаний її власним тайнописом. В іграшковому сейфі (код — шість секретних цифр) вона зберігала листи і листівки. А під ліжком, під мостиною, яка піднімалася, була й стара олов'яна скарбничка. У цій скриньці зберігалися скарби, яким уже налічувалося чотири роки — з її дев'ятого дня народження, коли вона почала колекціонувати: жолуді-двійнята, справжні мутанти; золото-обманка (пірит), куплене на веселій виставці — як артефакт задля викликання дощу; білячий череп, легенький як листочок.

Але таємні шухлядки, замкнені щоденники та криптографічні системи не могли приховати від самої Брайоні простої істини: у неї не було жодних секретів. Її прагнення гармонійного, упорядкованого світу позбавило дівчину можливості зробити необережний вчинок. Хаос і руйнація були занадто безладними як на її смак, і дівоче серце не могло очерствіти. Її впливовий статус єдиної малої дитини в родині, а також відносна ізоляція будинку Таллісів тримали її, принаймні під час літніх канікул, подалі від дівочих інтриг з подружками. В її житті не було як нічого цікавого, так і жодного прихованого ганебного вчинку; ніхто не знав про білячий череп під її ліжком, але ж ніхто й не хотів знати. Нічого з цього вона не вважала горем, яке роз'ятрює душу,— точніше, воно стало так сприйматися постфактум, коли рішення вже було знайдено.

У віці одинадцяти років вона написала своє перше оповідання — Дурну спробу, наслідування півдюжини казок, немічний виріб, з браком — як вона зрозуміла — того життєвого знання світових перипетій, що і є запорукою читацької пошани. Але й ця перша незграбна спроба показала їй, що саме уява — джерело таємниці: щойно авторка почала розповідь — ніхто не може сказати, що буде далі. Слова були надто претензійними, надто туманними, надто разючими, надто невизначеними, щоб дати комусь уявлення про те, що буде. Хоча, виписуючи вирази на кшталт «вона сказала», «а потім», Брайоні аж сама скривилася, почуваючись безглуздо: звідки їй знати емоції вигаданого створіння? Самовикриття було неминуче, коли вона описувала слабкість героя; читач був просто зобов'язаний припустити, що вона описує себе. Яку іншу владу вона має? Лише коли оповідь була завершена, усі долі визначені, а всі сюжетні лінії запечатані навіки і всі вузлики зав'язані, так що цей твір міг нагадувати — принаймні завдяки цим ознакам — будь-яку іншу готову історію,— авторка змогла відчувати себе невразливою й готовою для того, щоб прокрутити дірочки на берегах, переплести зшиток мотузочкою на бантик, намалювати обкладинку фарбами або олівцями й показати цей витвір матері чи батьку, коли той був удома.

Її зусилля одержали підтримку. Ці спроби дійсно віталися, коли в родині Таллісів почали розуміти, що їхня дитина має дивний дар думки і слова. Вона провела довгі пообідні години, порпаючись у словниках і довідниках, вишукуючи конструкції, які, може, і були безпорадними, але так нав'язливо приваблювали: монети, сховані злодієм у кишені, були «езотеричними», злочинець, схоплений на угоні автомобілів, ридав від «самобичувального сорому», героїня на своєму чистокровному огирі здійснювала вночі «блискавичну ескападу», а невдоволений король хмурив «ієрогліфи» брів. Брайоні заохочували почитати свої оповідання вголос у бібліотеці, й батьків і старшу сестру дивувало, коли вони чули, що їхнє тихе дівчатко так сміливо декламує, невгамовно жестикулюючи вільною рукою, піднімаючи брови, озвучуючи голоси героїв і на кілька секунд відриваючись од сторінки, щоб стежити за враженнями родини, безкомпромісно вимагаючи від кревних невідступної уваги, виспівуючи власний твір як закликання.

Та навіть без їхньої уваги, похвал і виявленого задоволення Брайоні не можна було відтягнути від аркуша паперу. У будь-якому разі, вона відкрила, як і багато письменників до неї, що не завжди визнання сприяє. Ентузіазм Сесилії, наприклад, здавався трохи перебільшеним, з відтінком поблажливості, можливо, і дуже нав'язливим; старша сестра хотіла розмістити всі оправлені в палітурки оповідання Брайоні в один каталог і розташувати на бібліотечних полицях, між Рабіндранатом Тагором і Квінтом Тертулліаном. Якщо це й було жартом, Брайоні ігнорувала такі випади. Вона вже знайшла свою стежку та знаходила насолоду на інших рівнях: писання оповідань було не тільки таємницею, але й приваблювало можливістю мініатюризації. Цілий світ можна створити на п'ятьох сторінках — і це набагато приємніше, ніж іграшкова ферма. Дитинство розпещеного принца можна ввібгати у півсторінки, утечу в місячному сяйві через сонні села — висловити однією ритмічною виразною фразою, закоханість узагалі можна описати одним словом — «миттєва». Сторінки нещодавно завершеної розповіді, здавалося, вібрували у неї в руці всім життям, що вони містили. Її пристрасть до чистоти й ладу теж задовольнилася, оскільки непокірний світ можна було приборкати просто так. Криза в житті героїні супроводжувалася градом, бурею і громом, тоді як весілля було, як правило, благословенне ясним сонячним днем і свіжим морським бризом. Любов до порядку виливалася у принципи справедливості, а смерть і шлюб підтримували родинний лад у маєтку: перше було винятково для морально сумнівних персонажів, друге — винагорода позитивним, що зволікала до останньої сторінки.