Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Тепер, коли Франція пала, передбачалося, що невдовзі почнеться бомбардування Лондона, треба чекати на повітряні нальоти. Нікому не можна було лишатися в місті без особливої причини. На першому поверсі щільніше запнули вікна, і добровольці перевіряли на дахах, чи все гаразд з димарями і чи забетоновані люки. Проводилися тренувальні евакуації хворих — суворі накази, окрики і свистки. Відбувались і пожежні учення, звезення поранених на спеціальні збірні пункти, і натягування протигазів на пацієнтів — притомних і непритомних. Медсестри пам'ятали, що спочатку мають одягати маски собі. Більше вони не були жертвами сестри Драммонд. Тепер, коли вони отримали хрещення кров'ю, вона перестала звертатися до них, як до школярок. Її голос, коли вона давала інструкції, звучав холодно, професійно-нейтрально, і всі були задоволені. У цих нових умовах Брайоні скористалася нагодою помінятися вихідним з Фіоною, яка великодушно й досить легко погодилася віддати свою суботу в обмін на її понеділок.

Через помилку адміністрація деякі солдати так і доліковувалися в шпиталі. І хоча вони вже відпочили після виснаження і знову регулярно їли, набираючи вагу, настрій лишався кислим і похмурим, навіть у тих, хто не став інвалідом. Це були переважно піхотинці. Вони лежали на своїх ліжках і палили, мовчки втупившись у стелю й перебираючи у пам'яті свіжі спогади. Або збиралися бунтівними групками і шепотілися. Пацієнти відчували огиду до самих себе. Дехто казав Брайоні, що і стрельнути не мав нагоди. Але найбільше їх лютило «начальство» зі своїми пахолками, яке кинуло їх напризволяще у відступі, і французи, що здалися без бою. Особливо гірко вони сприймали газетний ура-патріотизм, який розписував дива евакуації і героїзм маленьких суден.

— Клятий гаплик,— чула вона солдатське шепотіння.— Кляті Королівські повітряні сили.

Дехто з чоловіків неприязно ставився навіть до лікарів, не розмовляючи до них, не розрізняючи навіть генерала і медсестру. Всі ці люди були для них безмозкою владою і тому дратували. Довелося втрутитися сестрі Драммонд, щоб привчити пацієнтів до поваги.

У суботу вранці Брайоні покинула лікарню о восьмій, не поснідавши, і повернула біля річки праворуч, вгору за течією. Коли вона минала браму Ламбетського палацу, під їхали три автобуси. Табличок з зазначенням маршрутів не було, щоб заплутати загарбника. Але це було неважливо, адже Брайоні задумала прогулятися пішки. Проте їй не допомогло те, що вона пам'ятала кілька назв вулиць. Усі знаки і таблички зняли чи замазали. У Брайоні виник неясний план: кілька миль пройти вздовж річки, а потім повернути ліворуч, на південь. Більшість карт міста за наказом конфіскували. Нарешті їй вдалося позичити зіжмаканий автобусний маршрут за 1926 рік. Карта тріснула на згині, просто вздовж шляху, обраного Брайоні. Розгортати її було ризиковано, бо тоді вона остаточно розірветься. А ще Брайоні нервувалася через те, яке враження справляє. У газетах писали, що німецькі парашутистки, перебрані у форму медсестер і черниць, розсіюються по містах і просочуються в місцеве населення, їх може видати, наприклад, карта, з якою вони звіряються, або характерні питаннями, або бездоганна англійська мова й незнання усім відомих дитячих віршиків. Щойно ця думка спалахнула у неї в голові, як Брайоні не могла відкинути страх, який підозрілий вигляд має. Вона думала, що форма захистить її на невідомій території. А натомість Брайоні схожа була на шпигунку.

Ідучи проти потоку ранкових заторів, вона на ходу пригадувала дитячі віршики. Але було обмаль таких, які б вона одразу пригадала цілком. Попереду зліз зі своєї хури молочар, щоб підтягнути підпругу коню. Коли Брайоні підійшла, він мугикав до худоби. Поки вона стояла позаду нього, чемно прокашлюючись, їй раптом пригадався старий Гардмен з його двоколкою. Усі, кому, скажімо, зараз сімдесят, у 1888 році були б її однолітками. Тоді була доба коней, принаймні на вулицях, і старі люди не хотіли її відпускати.

Коли Брайоні запитала у нього дорогу, молочар повівся досить приязно і довго та плутано пояснював маршрут. Він був високий, з прокуреною білою бородою. Через аденоїди його слова звучали гугняво. Він махнув їй у бік дороги, показуючи поворот ліворуч, під залізничним мостом. Вона гадала, що зарано віддалятись од річки, але, ідучи, відчула, що він дивився їй услід, і вирішила, що було б неввічливо ігнорувати його вказівки. Можливо, ліворуч можна зрізати шлях.