Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

— Ану годі, ви! Дайте сестрі пройти.

Коли Брайоні проходила повз, жінка обдарувала її кривим сумно-вибачливим усміхом. Їй бракувало двох передніх зубів. Її огортала хмаринка різкий парфумів, а між пальцями жінка тримала незапалену цигарку.

— Вони так хвилюються, бо їдуть на село. У житті там не бували, вірите.

— Хай щастить,— побажала Брайоні.— Сподіваюся, ви потрапите до хорошої родини.

Жінка, чиї вуха теж стирчали, але їх частково приховувала стрижка боб-каре, весело зареготала.

— А та родина ще не зна', що на неї чека така доля!

Нарешті Брайоні дісталася рогу занехаяної вулиці, що, як показував шматок карти, мала називатися Стоквелл. Тут мав пролягати головний південний маршрут, і на цій вулиці виявилася жменька знудьгованих Оборонців Батьківщини з однією гвинтівкою на всіх. Літній чоловік у фетровому капелюсі, комбінезоні та з пов'язкою на рукаві, з обвислими щоками, як у бульдога, стояв окремо і звернувся до Брайоні з вимогою показати посвідчення особи. Потім поважно помахав їй. Вона вирішила уточнити у нього дорогу. Як вона зрозуміла, їй слід іти просто по Клепгем-роуд майже дві миль. Там було менше людей, а отже, і менше заторів, і вулиця ширша, аніж та, якою вона прийшла. Чувся тільки дзенькіт трамвая. Біля дороги тягнувся ряд елегантних, ошатних будинків з квартирами в едвардіанському стилі, й за півхвилини Брайоні дозволила собі сісти на низькому парапеті, у тіні платанів, і роззутися, щоб оглянути мозоль. Повз неї з міста проїхала колона тритонних вантажівок, прямуючи на південь. Машинально вона поглянула на кузови, рефлективно очікуючи побачити там поранених. Але там були тільки дерев'яні ящики.

За сорок хвилин вона дісталася станції метро «Клепгем-Коммон». Приземкувата церква з нерівного каменю виявилася замкненою. Брайоні вийняла батькового листа й перечитала. Жінка у взуттєвій крамниці вказала їй, куди йти. Але навіть коли Брайоні перетнула дорогу і вийшла на траву, вона спочатку не побачила церкви. Храм був наполовину схований у листі дерев, та й не виправдав її очікувань. Вона уявляла місце злочину і вбивства, готичний собор, чиї пишні склепіння розпромінювалися б шарлатно-синіми вітражами, а самі вітражі змальовували б сцени моторошних страждань і мучеництва. Те, що явилося їй у прохолодній тіні дерев, було невеличкою і простою цегляною спорудою, схожою на давньогрецький храм, з чорним черепичним дахом, вікнами з простого скла і низьким портиком з білими колонами під вежею з годинником, у гармонійних пропорціях. Надворі, неподалік портика, стояв лискучий чорний «ролс-ройс». Водійські дверцята були прочинені, але ніякого шофера й близько не було. Коли Брайоні проходила повз автомобіль, то відчула тепло його радіатора, інтимне, наче тепло тіла, і почула, як клацає од дотику метал. Вона піднялася по сходах і штовхнула важкі шиповані двері.

Солодкий запах навощеного дерева, водявий запах каменю — як і в будь-якій церкві. Навіть стоячи спиною й обережно причиняючи двері, Брайоні знала, що в церкві майже нікого немає. Слова вікарія були контрапунктом відлуння. Вона стояла біля дверей, які частково затуляли купіль, і чекала, заки очі й вуха звикнуть до звуків у храмі. Потім дійшла до останньої лави і сіла на самому кінці, щоб бачити вівтар. Брайоні бувала на різних сімейних весіллях, хоча її за малолітством не взяли на грандіозне дійство до Ліверпульського собору, де вінчалися дядько Сесіл і тітонька Герміона, чий вигадливий капелюшок вона зараз побачила у першому ряду. Поруч, затиснуті між своїми розлученими батьками, сиділи П'єро і Джексон, підрослі на п'ять-шість дюймів. З іншого боку сиділо троє членів родини Маршаллів. От і все зібрання. Приватна церемонія. Жодного репортера. Брайоні не мала там бути. Вона була досить обізнана з ритуалом, щоб збагнути: головного моменту не проґавила.

— По-друге, для зцілення від гріха і для уникнення перелюбу тим людям, які не наділені даром утримання, дозволено узяти шлюб і лишатися неоскверненими членами Христового Тіла.

Перед вівтарем, в обрамленні врочистих білосніжних шат вікарія, стояла пара. Молода була в білому, увесь убір — традиційний, і, наскільки Брайоні могла сказати, дивлячись із далини, укрита щільною вуаллю. Її волосся було заплетене в одну дитячу косу, яка звисала з-під піни тюлю і серпанку. Маршалл стояв випроставшись, обриси підкладних плечей його костюму різко контрастували зі стихарем вікарія.

— По-третє, це таїнство освячує єдність взаємодопомоги, підтримки і розради, що один має дарувати іншому...