Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

Субота. Перепрошую, нічого не встигла написати, стільки усього сталося вчора. Спробую розповісти все від початку, нічого не пропускаючи, хоч це і непросто… Значить, так. По-перше, я здобула перемогу в конкурсі «Арієто стайл ов зе момент»! Нічого нового я вам не сповістила, ви вже прочитали про це в газетах. Тепер я подамся до Парижа фотографуватися в рекламі «Л’Ідеалю»! Жахлива була церемонія, я нічогісінько не бачила через ті спалахи, боялася, що в мене буде істерика і я впаду простісінько на журі! Матінка плакала, я плакала, Октав щось волав у мікрофон, усі аплодували Міс Чечні з Петербурга, здуріти можна було. Тоді я почала пиячити, мені було якось ніяково стояти на кахляній долівці в гримерній, я лишилася сама, глянула в люстро і жахнулася: що я тут роблю, питається, і чому я перемогла, — гидко стало.

Октав засмутився, коли я простісінько зі сцени присвятила свою перемогу Віталієві, моєму коханому сноубордистові, що подався на півроку кататися на своїй дошці до Антарктики. Октав на вигляд молодший од свого віку. Він удає, ніби йому байдуже, та в нього таке сумне обличчя, що його слід було обійняти і заспокоїти. Мені так і кортіло сказати йому: «Знаєш, я можу тебе порятувати і завезти далеко відціля, та спати з тобою я не буду». Халепа, та мені здається, що він і справді закохався. Якось уночі на тім тижні (забула про це сказати) ми спали разом. Я сказала мамі, що переночую в Тані, а сама лишилася з ним у готелі дивитися «Відчайдушних домогосподинь». Та Октав зажив снодійне, і нічого в нас не було, втім, я й сама не знала, хочу я чи ні… Взагалі я зберігаю вірність Віталієві, проте якби Октав почав мене домагатися, то, може, я і дала б йому. Октав сказав, що надто кохає мене, щоб наполягати, та й узагалі у нас вистарчає часу і ми зможемо взятися до цього діла згодом, тож він не поспішає. Дурня якась. Та повернімося до Міс «Арісто». Після святкового коктейлю він напоїв мене «Російським стандартом»… Йому хотілося, щоб ми зіграли весілля в готельному номері. Натоді я вже добряче нализалася і поцупила в гардеробі агенції білу сукню від Ізабели Маран, а він убрав іншу чорну сорочку і нові джинси (тобто все таке саме, тільки чисте).

Потім подарував мені миготливу обручку, а я йому — свій браслет з листочком коноплі. Тоді мені здавалося, що гра у весілля — це навмисна комедія, та тепер, за кілька днів по тому, я розумію, що то було чортзна-що.

— Єлено Ольгівно Дойчева, школярко, чи згодна ти взяти за чоловіка Октава Марі Франсуа Паранго, безробітного рекламника і вербувальника, якого ти оце бачиш зараз?

— Подумати треба…

— О ні!

— Тоді da.

— Октаве Марі Франсуа Паранго, письменнику, латентний гейку, фахівцю з контрабанди юних тіл, чи згоден ти взяти за дружину Єлену Ольгівну Дойчеву, ліцеїстку, хронічну прогульницю, яку бачиш зараз перед собою, бути вірним їй і зігрівати її, поки смерть не розлучить вас?

— Цікава думка… Можеш повторити?

— Іди ти!

— Так!

Ото так присягнувшись одне одному перед люстром у ванній, ми пообсипалися рисом, геть усе засипали ним до самісіньким дверей. Октав запросив мене на повільний танок, і я поставила «Еврітайм» Брітні Спірз на його айподі. Відколи я пояснила йому, що «Лєночка» означає «маленька Лєна», він повсякчас повторює мов телепень: «Лєночка, Лєночка». Чудернацький чолов’яга. Ще не бачила я таких. Наче дитина, їй-богу, повсякчас якісь дурниці коїть, мені здається, наче я старша від нього! Я повсякчас регочу мов дурнувата. Коли він сказав «я тебе кохаю», я відказала «я теж тебе дуже кохаю», задля сміху, та він, здається, не жартував. Від цього стає трохи не по собі, та мені подобається, коли мене так сильно кохають, це підбадьорює, додає снаги. Мама часто застерігала мене від чоловіків, що гарно освідчуються, бо вони, мовляв, найбільш небезпечні, від них лиха більше, ніж від тих, що хочуть тебе просто попорати. Вони туркотять тобі у вуха до самісінького ранку, порівнюють тебе з Венерою Кранаха і Джесикою Альбою, вгадують твій астрологічний знак, не марнуй на них часу, як ото співається в пісні Джарвіса Кокера. Мені подобається слухати його голос, коли йдемо поруч, він щось пояснює мені, й життя з ним видається мені простішим і веселішим. Я дивлюся на його почовгану шкірянку, й мені здається, ніби на цьому світі можливе все. Коли він цілує мене, я часом розплющую очі, щоб поглянути, чи заплющує очі він. А що він робить те саме, то виходить, що ми цілуємося з витріщеними очима, немов заплішені дурники. Тоді ми хутко замружуємося і відразу ж розплющуємо очі одночасно. І регочемо. Нічия. Я не проти, щоб він був моїм приятелем, досвідченим старшим товаришем, щоб допоміг мені пізнати світ. Я казала Октавові, як тяжко було мені рости без батька, бачити презервативи на долівці в маминій спальні, не тямлячи, що то за гумові торбинки зі згущеним молоком. Він розповів мені одну історію, що довела мене до сліз. Про дитину, в якої на очах помирає від інфаркту батько. Хлоп’яті років чотири, воно не може второпати, що сталося, воно намагається підняти повіки свого творця, сіпає його за руку, лоскоче його. За часину воно усвідомлює, що татко вже не ворушиться. І тоді малий обіймає його, світ стає догори ногами. Він починає плакати, гукає на поміч, не знає, що вчинити. Цілує непорушне обличчя… І тоді його тато розплющує одне око і посміхається. Виявляється, він пожартував, удав мертвого, не збирався він покинути дитину напризволяще! Втерши сльози, Октав пояснив, що розповів мені допіру Ісусовс життя, і я вперше щось уторопала в цім. Ісус не син Божий, а наш батько. Його нема, він на небі й живий, а не мертвий. Октав одвіз мене на вечірку до одного олігарха, я була п’яна мов чіп, та пам’ятаю, що Сергій давав чайові у десять тисяч доларів, я ніколи стільки грошви не бачила вкупі. В авті він варнякав отаке: