Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

Невже ви хочете, щоб Лєна скінчила оце так, звисаючи вниз головою і ридаючи в апарат, що сотає її сльози? ПОРЯТУЙМО її РАЗОМ, ПАНОТЧЕ! Я майже певен, що вона прийде до вас, а може, і прийшла вже. Запевняю вас, я мало не став хорошою людиною. У вашого Бога я не вірую, та, присягаюся, я вірив у Лєну! Пам’ятаєте, як останнього разу ви сказали мені, що кохання треба цінувати? Я відказав: у кохання треба гратися. Ви сказали на те, що кохання — це тремтлива таїна, диво, що це воля Божа. Я знав: у тім і буде проблема, що колись я перейду від полювання на найкращу модель до пошуків Верховної Істоти. Бога, який розумів би мою тривогу. Бога нестям, епікурейців, депресивних гуляк і ницих боягузів. Нового Бога, що не зводиться ні до грошви, ні до сексу, Бога, якого треба знайти і створити, — такого Бога я вже давно чекаю. Я знав, що відповідь десь тут, у найбільшій країні світу. Ставши запеклим насильником, я гадав, ніби шукаю велику зорю краси, а виявилося, що мені потрібен Месія. Платон писав у «Федрі», що Бог кохання схвалює прагнення до краси. Й ось що прийшов я сказати вам, панотче: Лєна Дойчева, може, і не Пречиста Діва, проте вона — Христос! Ісус — це чеченська жінка. Чого це «забирайся відціля»? Я ж прийшов до вас покаятися, а ви оце так заохочуєте мене? Гаразд, якщо ви наполягаєте, то подаруймо Лєні бодай Непорочне Зачаття, адже невинна інфанта не має в собі первородного гріха! Добре, добре, знаю я, що вам, православним, немов сіль ув оці цей католицький винахід 1854 року, da іду я вже! Ой, відпустіть мою руку, боляче ж! Я сам знаю, де тут вихід, mushchina. Я ще повернуся у вашу парафію, як ото каже Термінатор. I'll be back! Алілуя, ваша ясновельможносте! Мені треба тільки перейти Волхонку і сягнути Пушкінського музею, де ренуарівські дівчата будуть прихильніші до мене. Й оддайте мою бляшанку з фуа-гра!

І начхати, що я бурмочу найважливішу фразу цієї сповіді.

Начхати, що ви ніколи не почуєте її:

Я кохав, і мене кохали, та це ніколи не збігалося у часі.

Неділя. Однісіньке бажання: чкурнути з цієї країни. Моє життя нудне, ніби вічна неділя. Не вкорочую собі віку лиш тому, що часом уже почуваюся небіжчицею. Надто вже часто я бачила, як матінку мою лупцюють п’яні бовдури — і хіба ж уцілієш після такого? Коли вони йшли собі, мама ляскала мене щоках, щоб я перестала верещати. Потім ми плакали, пригорнувшись одна до одної, я казала «порятуй», а вона «прости» і гладила мені по голові, аж я засинала, потонувши в її винуватих сльозах. Надворі завжди падав сніг. Майже не перебільшую, ось приїздіть, то й побачите.

Понеділок. У нас удома було одне заборонене слово: тато. Я народилася відразу після розпаду СРСР. Дивно, але не застала нічого з того, про що розповідала мені мама: комунальної квартири, де ще мешкали дві родини, чергу до ванни, спільні шафи у кухні тощо… Мені здається, колективне життя — це клас, щось на кшталт спільного найму помешкання, як ото в серіалі «Друзі», та, судячи з усього, веселого в цьому було небагато, суцільний примус. Сусідів не обирали, та й треба було думати, що кажеш. Тим-то матінка й подалася працювати офіціанткою до Франції. Через історію з татком вона свого часу вскочила в халепу, хоч і не була причетна. А як повернулася, її ще дужче ненавиділи. Ніхто не міг уторопати, чому вона приїхала народжувати в Ленінград після падіння Берлінського муру. Її батька (мого дідуся) розстріляли у 1937 році за те, що він поставив додолу портрет Сталіна під час свята. Матінка завжди казала, що Сталін повбивав найрозумніших людей у Росії, тож лишилися тільки телепні, пияки і розбійники. Проте вона так і не змогла жити деінде (а я тільки і мрію про це). «Країна відроджується з попелу». В моєму дитинстві мама частенько повторювала цю фразу. Вона згаяла декілька років, щоб викупити в сусідів по комуналці їхні кімнати, аж ми лишилися самі в цім помешканні. Хтозна, як було тут до мого народження, та відтоді нічого не відродилося. Не знаю, як тут з попелом, та куряви була сила-силенна, ще й брудний сніг і вітрюган.

Вівторок. Тата свого я не знала. Матінка мені казала, що то був добрий, гарний чоловік, дуже чуттєвий і розумний, та в нього було своє життя в Парижі, тож вона вирішила любити мене без сторонньої допомоги. Авжеж, я байстрючка, як ото там кажуть. Дитина матері-одиначки. Мені кортіло розпитатися про все в неї, та вона завжди плаче, перш ніж відповісти. Сьогодні в одному журналі я прочитала слова актора Пітера Устинова: «Батьки — це кістки, об які діти гострять свої зуби». Шкода, тато мені не трапився.