Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Усе, що відбувалося навколо, перестало мене турбувати — так було легше. Я не помічав, як йдуть дні, тижні, місяці… Все втратило свій смак і час теж десь залишився поза грою. Я сам залишився поза грою. Аут — повний аут. Якщо б не Олена — я б здав свої позиції…

Ми з Оленою залишилися удвох…

Пройшло півроку з дня смерті мого друга, Симона Байкара. Ми з Оленкою посиділи вдома за пляшкою горілки і відзначили цю скорботну дату.

Сава Олегович, коли дізнався про те, що Симко помер наглою смертю, нам більше не дзвонив. Я згоден з ним — наша музика перестала бути такою цікавою, як раніше. Кому ми тепер потрібні, адже наш ланцюг втратив незамінну ланку.

Усе, що ми мали або тільки-но почали набувати, накрилося мідним тазком і ще, так званими жіночими частинами тіла, при чому в велетенському розмірі й одразу, тобто синхронно.

Я не міг дати ради тому, що нам з Оленою робити надалі.

Симко був віртуозним музикантом, і знайти йому заміну було просто нереально. Коли його не стало, то погляди на майбутнє, яке я бачив, геть зблякли і наче туман розвіювались по вітрі. Іноді, коли я слухав музику — то усвідомлював, що нас самих вже могли крутити на радіо, нашу рекламу розміщувати в журналах, а на афішних стовпах могли би вже висіти афіші з нашими іменами. Важко розуміти таку близькість втраченого. Гірше, ніж танталові муки, складно відшукати іншу, більш жахливу втрату. Якщо Симка вбив цукровий діабет, то я загину від жалю. Ні, з цим потрібно негайно щось робити. Півроку, проведених в депресії, кепсько відобразилися на моєму здоров'ї. Морально я був дестабілізований, а про те, що неймовірно схуднув і говорити не хочеться. Я ходив по Києву, як зомбі в неякісних фільмах жахів. Олена, як могла, мене підтримувала, хоча це її зачепило не менше, ніж мене. Невдовзі їй почав набридати мій меланхолійний настрій, і вона відкрито мені в цьому зізналась. Я дуже розумів її. Для того, щоб хоч якимось чином розвіятися, ми з нею провели вдома репетицію. Якщо Олена хоч щось вигравала на клавішах, то я свої партії вже позабував. Ще б пак, півроку не брав гітару в руки. Не скажу, що репетиція остаточно розвіяла мою меланхолію, але щось там вдалині знову заіскрилося і замахало білим крилом. Ми домовились між собою, що будемо репетирувати, якщо не кожний день, то, принаймні якомога частіше.

Дуже була пустою наша музика без Симкових соло-партій, але з часом ми почали звикати до її звучання. Ми почали робити деякі метаморфози в стилі і тепер музика, яку ми відтворювали, звучала не як класичний метал, а трохи кислотніше. Соло я грав погано, а тому узяв на себе гітарний ритм і вокал. Усі Симкові гітарні соло ми замінили синтезаторними, і Олена ще, час від часу, підспівувала мені. Виходило хоч не те, що було, але також добре. Муза знову вабила мене за собою. Вона тримала мене під пахви і підіймала, коли я спотикався і падав. Вона освітлювала мені кишеньковим ліхтариком дорогу, де були непрохідні сутінки, і неухильно вказувала на правильний шлях своїм маленьким пальчиком.

Я почав змінюватись на краще — хитнувся в більш оптимістичний бік. Я почав частіше посміхатися. На моєму обличчі з'явився рум'янець, і я навіть набрав кілька кілограмів. Оленка і музика допомогли мені вирватися із коми, куди мене загнала стара бабка в чорному балахоні і з гнилими зубами, яка торкнулась Симкових скронь і вдихнула в себе життя з його серця. Вона вже давно переминалась із ноги на ногу біля нього. Вона вже декілька років дихала йому у спину і гримала своїми кістками на морозі в очікуванні здобичі. Вона отримала свою здобич, а я, натомість, отримав кому.

Смерть Симка принесла з собою крах всього, що ми встигли досягти. Хоча ім'я цьому всьому здобутому «Ніщо», але це був реальний старт, і я без мікроскопа це бачив. Усе, що я поклав на вівтар моєї перемоги (моя сім'я, моє рідне місто, спокійне життя врешті-решт), раптом здалося мені марним. Зараз я, звісно, розумію, що нічого марного в цьому житті не відбувається, як, наприклад, те, що я зустрів на своєму шляху Олену. Щось трапляється, і ти не знаєш, до чого це призведе, і тільки по тому, як починає минати час, починаєш розуміти, що це початок чогось іншого, того, чого ти абсолютно не очікував, того, чого не було б, якщо б не трапилось тоді щось. Це може бути добре, а може бути і погано. Але! Що б не трапилось — це твоя Доля.

Усе, що можу сказати, так це те, що музики я не покинув, а навпаки, став нею займатися ще старанніше. Я почав навчатися соло на гітарі, і це в мене через деякий час почало виходити дуже непогано. В мене з’явилася якась чіпкість в запам'ятовуванні нот, хоча раніше такого за собою не помічав.