Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

— Оце так-так, — киваючи головою, протягнув Оптимізм. — А я вже й не пам'ятаю своєї історії.

— І я теж, — відгукнулася Зажура.

— А я, — весело почала Віра Надіївна Любов і не менш веселіше закінчила, — була завжди.

— І що, вас тепер, шановна, може, розцілувати? — запитав Оптимізм, посміхаючись на всі зуби.

— Ні, — іронічно сказала вона, — ви це, молодий чоловіче, облиште, а інакше я зміню свою позитивну про вас думку і буду вважати якимось сексуально неврівноваженим збочинцем.

— Помилуйте, мила Віро…

— Надіївно, — уточнила мадам Любов.

— Так, вибачте, Віро Надіївно, ви при всьому вашому розумі не можете відокремити жарт від серйозного, — не втрачаючи іронії і чарівної усмішки, сказав Оптимізм, і обличчя його почервоніло.

Раптом підвівся Мудрість і наче дикий звір внюхався в повітря.

— Він йде до нас, — відчуваєте?

— Я нічого не чую, — каже Зажура.

— Ти так справді вважаєш? — запитала з надією в голосі Віра.

— Так! — вигукнув Мудрість, — я навіть не вважаю — я впевнений в цьому. Він йде.

— Добре, — сказав Оптимізм і одразу ж став серйозним. — Будемо чекати на НЬОГО.

Потім Мудрість підійшов до столу і помахами руки почав всіх кликати підсісти до нього поближче. Товариство згорнулось над столом, як пальці руки згортаються в кулак, і зашепотілось, немов спілка таємного ордену на стрьомному зібранні.

Французи, очевидно, внаслідок своїх ментальних національних рис, були дуже нестерпними особистостями. Якщо Сіріл мене хоч трохи розумів, оскільки також слухав важку рок-музику і так далі (це нас, скоріш за все й об'єднувало), то Давид експлуатував мене на повну силу, не залишаючи мені ні краплини життєвих резервів до кінця робочої зміни. А тепер ще й приїхали Алан та Себастіян на міну Давиду і Сірілу, яких відправили до Москви. Ці два… французи, назвати яких можна лише нецензурним словом, були ще нестерпніші, ніж усі люди, яких я знав досі. Три нічні зміни я, крім того, що працював, як старий спітнілий єврей в концтаборі, так ще й в моральному плані мені діставалося на горіхи. Коли я виходив на відпочинок, то початок вихідних мені здавався повітряним, пронизаним легкістю свободи, яка буває у птахів, що після тривалої неволі вириваються з-за ґрат клітки — я здіймався духовно, а під кінець цих трьох радісних вихідних днів духовно падав і готувався до жорсткості наглядачів заздалегідь. Безліч разів присягався собі, що якщо не вб'ю їх, то вже неодмінно покалічу. Візьмусь за французьке волосся, занурю його голову в діжу з тістом і спитаю, як він питає у мене:

— Сіль є? Дріжджі є?

А він, мудило, хай мені крізь набитий тістом рот відповідає, і відповідає, курва, в тему.

Взагалі-то я з французами сварився постійно. Інколи було за що, а інколи просто хотілось виговоритися йому в обличчя. Шкода, що вони не все розуміли нашою мовою, бо дізналися б про себе дуже багато нового. Щоб до них краще доходило, я вчив французьку мову, і навіть досягнув при цьому деяких успіхів. Колеги по роботі стали, з нотками глузування в голосі, називати мене французом, а мені було начхати — я почав добре висловлювати свої гадки, і весь час намагався довести їхню неправоту. За це я був двічі майже звільнений з роботи, але, якщо враховувати те, що людей в пекарні ніколи не вистачало, то ми з францами сідали за «круглий» стіл у їдальні і під акомпанемент знервованих жестів та ламкої мови підписували пакт про ненапад. Спочатку було, начебто, добре: напружені посмішки, безневинні жарти, підколювання один одного, а потім все знову поверталось до тих самих чвар.

Одного разу я став сваритися з Аланом, і в процесі сварки він почав відступати. Махає в мій бік рукою, мовляв, каші із тобою не звариш, розвертається і йде собі геть, а я закашлююсь. А оскільки цигарок я палю дуже багато, то вилітати з горла теж є чому. Мабуть, багато хто бачив, що відкашлюють курці в приступах кашлю. Дуже неприємне видовище. Так ось, таке видовище опинилось, звісно, що за велінням Долі, у Алана на спині. Я, звичайно ж, йому ні про що не розповів — це була моя маленька помста. До вечора неприємна субстанція засохла і її неможливо було відірвати від форменої одежі нашого убогого шефа. Так він з цим тавром ходив, поки не з'їздив до Франції у відпустку і не купив собі нової форми. Так що ми ладнали погано, як ви самі розумієте, але я особливо не надавав цьому значення. Робота для мене — це хліб, а хліб — це життя. Треба ж за щось жити, навіть співпрацюючи із такими покидьками, як французи. Я собі надумав, що до початку літа ще протягну, а потім виходжу з гри, покидаю до біса кляту пекарню і її шефів разом із лисим недоумком Микитою.