Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Через три тижні ми знали свої пісні, як два помножити на два.

Сава час від часу підганяв нам халтури. Інколи він запрошував нас грати в «Стійлі Пегаса», а інколи давав наводки на інші клуби і домовлявся з адміністрацією того чи іншого закладу про наш виступ і оплату за нього.

Незабаром ми об'їздили, вже втрьох, весь клубний Київ. Інколи я піддавався ностальгії і виходив пограти в підземний перехід, бо це мені просто подобалось. Мені подобалось дарувати мої пісні усім, а не тільки відвідувачам клубу, обмеженим простором… Хоча в клубі були свої переваги, хоча б, наприклад, та, що я в клубі відчуваю себе на роботі, а в переході — злиднем на паперті. Але під землею я вільний, а на сцені залежу від обставин. Хоча все частіше мені чулось від перехожих: «Йди працюй, лобуряко». Звісно, що мені було неприємно, але так себе поводили не усі люди. Траплялось, що люди зупинялись і слухали моїх пісень — це приглушувало всі образи і викривлене уявлення стосовно нашого невихованого суспільства.

Мені було дуже приємно навіть від однієї пари вух, які слухають мене, якщо не з насолодою, то, принаймні, з цікавістю і повагою.

Я вже думав про те, що настав час кидати роботу в пекарні. Тому що нам нашої музичної професії було досить для заробітку грошей, а часу на її вдосконалення катастрофічно не вистачало. АЛЕ! Одного разу трапилось непередбачуване…

Я прийшов з останньої нічної зміни і зібрався лягти трішечки поспати, оскільки увечері ми мали виступ в «44». Заснути мені вдалось не одразу, бо прийшов Симко, і я вирішив скласти йому компанію за кавою та цигаркою на кухні. Ми всілися на наші улюблені місця — я по один бік столу (біля вікна), а він по другий (біля рукомийника).

— Сьогодні дзвонив Сава, — сказав Симон і, не чекаючи мого риторичного «Що хотів?», відповів сам. — Питався, чи ми готуємося до «Рок-січі».

— Ну, а ти що?

— Я, звісно ж, сказав, що ми репетируємо безперервно і, мало того, в нас уже все готове.

— А чому це він по телефону питався? Ми ж бачимось з ним по декілька разів на тиждень, — здивувався я.

— Казав, що незабаром буде фестиваль, де теж можна буде виступити. Потрібна наша згода, а заявку і інші клопоти він бере на себе.

Симко закурив. Я припалив від його запальнички і запитав:

— А в чому потрібно виступати: в акустиці, електриці, акапелла?

— Ну, з акапеллою ти перегнув, а от у важкому електричному металі нам доведеться попрацювати, — відповів Симко, збиваючи попіл до повної попільнички.

— Тоді в чому проблема? Чому ти відразу не дав йому позитивну відповідь?

— Не знаю, — Симон потиснув плечима, — думав у тебе запитати. Та і що нам грати — в нас одні балади.

— А як же «Наркотичний сон»? А «Патріот»? «Патріот» хоч і рокен-рольний, але там багато робити не потрібно. Ми його змінимо в бік металу дуже просто — докинемо драйву, а ти вигадаєш якийсь соляк цікавий. Дві пісні нам вистачить?

— Вистачить, — каже Симон і кульмінативно гасить недопалок в попільничці. Я роздратовано беру попільничку і витрушую її в пластиковий пакет, котрий служить нам відром для сміття. Не люблю, коли в хаті не неприбрано, а Симко такий, що буде гасити недопалки аж до того часу, поки вони не почнуть сипатися на стіл, а попільничку все одно не витрусить.

— Ну, тоді вперед. Телефонуй Саві, — сказав я, дивуючись тій обставині, що Симко ще не біля телефону.

— Добре, зараз передзвоню. Але пісні потрібно готувати дуже терміново. Фестиваль буде через півтора тижня на Трухановому острові. Всі ті, хто має приймати участь у фестивалі, вже давно відіслали свої заявки і отримали на них відповіді. Групи вже розписані в тому порядку, в якому вони будуть виступати. Нас всунуть туди виключно через Савині блати. Потрібно не лажанутися.

— А коли я лажався? — запитав я, закочуючи брови на лоб.

— Ні, не було такого, — сказав Симко, заспокоюючи мене, і всім своїм виразом обличчя демонструючи те, що він ні на краплину не сумнівається у моїх здібностях.

— Ну, добре, — кажу я, збавивши оберти, — пішов я спати, а то ввечері виступати ще.

Я впав на свій імітуючий ліжко квадрат поролону, і голова моя наповнилась прекрасними мріями про наше зіркове майбутнє, яким я жив. Сам не замітив, як це зазвичай буває, коли й заснув. Снилось мені щось неймовірне.

Я лежав у дивній кімнаті, в труні. Довкола зібрались люди. Кімната була надзвичайно вбога, але люди мене здивували більше, ніж це. Найбільше я здивувався тому, що серед них був Симко.

При усіх тих обставинах, що я лежав у такому почесному місці (в труні), увага їхня жодним чином не була прикута до мене. Вони обступили Симка і буквально засипали його питаннями. Таке враження, що мене начебто не існувало поруч.