Братья Капрановы - Рута

На екрані застрибали пігулки, розчиняючись у воді та проскакуючи у горло пацієнта, виконане у кислотно-червоних кольорах.

Андрій скептично гмикнув:

— Мені здається, попередній варіант був кращим.

— Так його замовник забанив, ви ж знаєте. Кажуть, занадто абстрактний.

— Для замовника ідеальний ролик — це коли дві хвилини всі говорять, що його таблетки найкращі, — зауважив Андрій.

Оксана тяжко зітхнула:

— Життя складається з компромісів.

Андрій здивовано звів брови:

— Звідки у такої молодої дівчини стільки філософської гіркоти?

— Вона з хлопцем посварилася, — пояснив зазвичай мовчазний Антон.

— Судячи з налаштування на компроміс, це ненадовго, — попри значну різницю у віці Андрій намагався підгримувати неформальні стосунки з підлеглими.

Оксана зітхнула ще глибше:

— Але іміджеві втрати!

Вона була типовою представницею свого покоління і розривалася між навіяними сучасним інфо-простором феміністичними стандартами та традиційними біологічними викликами.

— Оксаночко, — Андрій дружньо поклав руку дівчині на плече. — Імідж треба знімати на ніч разом із білизною.

Згадка про білизну мала на меті піддражнити дівчину. Він любив спостерігати за тим, як напускний цинізм бореться із природною сором’язливістю. Дизайнер теж зауважив цю боротьбу, тому що піднявши очі, взявся спостерігати за начальницею. Вона зашарілася і вже відкрила рот, щоб віджартуватися, але не знайшла слів.

— Ну добре, — підсумував Андрій. — Хай їдять, що замовляли. Посилай як є, а там буде видно. — він подивився на годинник. — Я на Майдан. Коли що — на телефоні, звісно, якщо зв’язок не відімкнуть.

У своєму описі України XVII сторіччя француз Гійом де Боплан зазначав: «козаки повстають кожні сім років». З тих часів у нас нічого не змінилося — хіба перерви між повстаннями стали трохи більшими.

Рівно за дев’ять років після Помаранчевої революції центральна площа Києва знову перетворилася на революційний табір — адже Радянський Союз, а тепер Росія, не хотів відпускати від себе одну з найдавніших колоній, що за триста років перетворилася на своєрідне альтерего метрополії. Бо й саму свою назву — Россія, Русь — імперія позичила у Києва, свою мову скопіювала з церковної мови українців, свою історію переписала з наших книжок, ну а головне — торговий шлях до Європи, про який мріяв іще імператор Пьотр, — проклала через українські степи.

Коли людина марить, що вона є іншою людиною, її закривають у божевільні. А коли ціла країна ототожнює себе з чужою історією — на божевільню перетворюється вона сама.

Втім, божевільні мають одну перевагу перед здоровими — вони не заморюються божеволіти. Саме тому один раз отримавши відкоша при розвалі Союзу у дев’яносто першому, а вдруге — на Майдані у дві тисячі четвертому, Москва знову спробувала підкорити Україну у традиційний спосіб — підкуповуючи гетьманів і полковників, розводячи брехні, сіючи чутки та ховаючись за спинами людей у рясах. І їй це майже вдалося. Але тупий президент Янукович крутонув кермо занадто різко — і приспані було люди знову прокинулися та вийшли на Майдан.

Зазвичай Андрій обирав для своїх чергувань на барикадах нічний час. Адже вночі там найменше людей. Так робили багато киян, які могли собі дозволити вільний графік на роботі. Ніч на Майдані, потім трохи сну, з обіду на роботу, ввечері знову на Майдан — від закриття метро до його відкриття та підходу свіжих сил. Але сьогоднішній так званий мирний наступ не віщував нічого доброго, тому Андрій вирішив поїхати раніше, іще по світлому.

Хто ж це вигадав таке, «мирний наступ»? Хоча з іншого боку, щось робити було треба — вже місяць після Водохреща, коли спалахнули масштабні сутички на Грушевського, нічого не відбувалося. Міліція затримувала на вулицях активістів — за лижні шоломи на головах, за жовто-блакитні стрічки на рукавах та й просто за правом сильного — арештовувала на заправках охочих заправити пальне в каністри, звинувачуючи у виготовленні запальної суміші. Такі дії, звісно, не могли істотно завадити революції, але дратували. Штаб Майдану через його пасивну позицію звинувачували у всіх гріхах — від боягузтва до зради, і тому терміново треба було щось вигадувати. З розряду подібних вигадок і був сьогоднішній похід до Верховної Ради, який назвали «мирним наступом», підкреслюючи, що не планують повторювати Вогнехреще.

Працюючи з творчими людьми, Андрій навчився розуміти кожного — і дизайнера, який затримує роботу, і арт-директора, який за це його гнобить, і бухгалтера, який заважає їм обом працювати, і клієнта, який тижнями тягне з відповідями на головні питання, а потім вимагає зробити все «на вчора». А що поробиш — робота з людьми включає розуміння їхніх інтересів. Проте це вміння заважало тверезо оцінювати ситуацію на Майдані, і розмови з друзями з його боку нагадували медитацію над Дніпровими хвилями в очікуванні, поки мимо пропливуть трупи ворогів. Не дивно, що у відповідь його часто теж звинувачували у пасивності, але це не зачіпало за живе, адже бізнес, як і війна, працює за принципом «роби, що маєш, і хай буде що буде». Щоденні ходіння на Майдан — це все-таки краще, ніж сидіння в інтернеті, тому совість Андрія була спокійною. Та й, щиро кажучи, біля комп’ютера було страшніше — хвилі панічних чуток, «все пропало», «нас зливають», «зрада» й таке інше... але все це миттєво розвіювалося, варто було приїхати на Хрещатик і подивитися в очі людям, що стояли, сиділи, ходили у справах чи без, співали гімн, слухали ораторів зі сцени, рубали дрова, розносили їжу. Спільна дія народжувала певність, і на Майдані Андрій відпочивав душею від інтернетних жахіть.