Братья Капрановы - Рута

Тим часом оператор зробив декілька кроків уперед і, майже впритул наблизившись до солдатів, почав ближнім планом знімати їхні обличчя. Помічниця трималася у нього за спиною, журналіст залишився позаду.

Хлопці по-різному реагували на увагу з боку преси. Більшість продовжувала дивитися у простір, ніби не помічаючи, їхні емоції видавав лише рум’янець, що з’явився на щоках. Єфрейтор Ридванський відвернув обличчя. Сержант Козлов вишкірився у демонстративній посмішці, яка ніяк не в’язалася з люттю в очах. Коли камера наблизилася до Андрія, той несподівано для себе підняв руку та затулив об’єктив.

— Не знімайте, — тихо промовив він.

Помічниця в яскравій шапці тут-таки вискочила з-поза спини оператора.

— Чому? Вам соромно? — в’їдливо запитала вона.

— Чого це, соромно? — відповів Андрій якомога спокійніше. — Просто я не хочу, щоб мене знімали.

— У вас в Росії, — почала дівчина.

— Я не з Росії. Я з України, — одразу виправив її Андрій.

— З України! — голос дівчини зірвався на високі ноти. — А якби литовські війська отак прийшли до Києва і захопили...

Тут Козлов заіржав, неначе почув свіжий анекдот.

— Литовські війська... Умора!

Дівчина обернулася до нього.

— Так! — у голосі її задзвеніло обурення. — В нас було своє військо. І зараз буде!

— Дівчино, йдіть собі, — якомога спокійніше продовжив Андрій. — Я просто не хочу, щоб мене знімали. Ви не маєте права.

— А ви маєте право захоплювати республіканські установи? Ви маєте право ламати двері та вікна?

Від емоцій вона розчервонілася, очі загорілися справжнім вогнем, і Андрій несамохіть замилувався цією картиною. Темперамент і натиск у поєднанні з ніжністю шкіри та пухкістю губ створювали особливий ефект.

Поки солдати, хто як міг, витримували атаку телебачення, взводний стояв осторонь, роблячи вигляд, що його це не обходить. Сержант Козлов, який уже не міг стримувати внутрішню агресію, різким рухом зірвав з плеча автомат:

— От я ща прикладом в камеру-то вломлю! Будуть тобі і права, і обов’язки, і моральний кодекс цього... як його... будівничого комунізму. Ану, відвали!

Почувши погрозу, сивий оператор зробив крок назад. Він беріг цінну камеру, але помічниця не збиралася відступати. Вона прийняла виклик і зробила крок назустріч сержанту, вигукнувши:

— Ми на своїй землі!

І раптом у вибухову ситуацію втрутився впевнений начальницький голос:

— Що тут у нас?

Усі мимоволі виструнчилися. До ґанку підходив капітан Ковязін, замполіт частини, шеф та покровитель художника, сержанта Литвина. Досвідчений офіцер швидко оцінив ситуацію.

— Дівчино, ідіть звідси! — сказав він показово миролюбно. — Солдати перебувають при виконанні службового обов’язку.

Але дівчину це анітрохи не заспокоїло. Її темпераменту вистачало на всіх супротивників.

— Це ми при виконанні службового обов’язку. Ми — журналісти. А ви хто? Що ви робите в Литві?

Всі погляди схрестилися на замполіті, солдати, не відриваючись, спостерігали за новою сутичкою. Капітан Ковязін відчув це, і на його обличчі заграла зверхня посмішка.

— Ну-ну, — скрушно захитав він головою. — Така гарна дівчина і така темна. Учать вас в університетах, — капітан зробив крок убік і підвищив голос, щоб його почуло якомога більше людей. — Пояснюю дохідливо. Радянські війська беруть під охорону будівлі та майно, які належать Радянській армії, КПРС, та об’єкти союзного підпорядкування. Що не ясно?

Люди під литовським прапором зашуміли. Дівчина обернулася до них, немовби шукаючи підтримки, і здула з очей неслухняну прядку, що вибилася з-під яскравої шапки.

— Литва — незалежна республіка! — голосно, як на мітингу, крикнула вона.

— Мамі своїй розкажи, — вигукнув у відповідь Козлов.

Замполіт примирливо підняв долоні:

— Давайте не будемо розводити диспутів. У солдатів нерви не залізні. Крім того, у них зброя.

Ці слова подіяли на дівчину, як запал на гранату. Вона одразу стала перед замполітом:

— І що? Стріляти будете! Стріляйте!

— Ач яка! — прошепотів Ридванський просто у вухо Андрієві, але той і сам не зводив з дівчини захоплених очей.

Утім, сержант Козлов теж не хотів залишатися на других ролях, тому демонстративно плюнув під ноги:

— Та що в тебе стріляти-то. Патрони, мля, дорожчі.

Дівчина миттєво розвернулася до нього, ніби каратист, що б’ється одночасно з кількома суперниками. Вона й собі зміряла сержанта презирливим поглядом:

— Ви тільки з жінками воювати вмієте. Щось в Афганістані не дуже вийшло.