Эрленд Лу - Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

Однак треба ще згадати про алкоголь. Щодо алкоголю ми, норвежці, і фіни поводимося однаково. Ми, можливо, і не п’ємо щодня, але вже якщо п’ємо — то п’ємо так, щоб напитися як чіп, а напившись, ми, перед тим як звалитися з ніг і заснути, деякий час тиняємося на хистких ногах, наносячи словесні образи і заподіюючи фізичну шкоду самим собі й оточенню. Так заведено у Фінляндії, і так ведеться в Норвегії. Ми схожі, і я пишу в брошурі, що ми схожі, тому хто любить пити швидко й багато, може дуже вдало провести відпустку у Фінляндії; в принципі, я вважаю, це має стати важливим моментом, та всі й без того знають про це, і от зараз я це написав, це зайняло в брошурі так мало місця, і з цього нічого не випливає далі — сказано й сказано, і знову я лишився ні з чим. Ох і скрутно ж доводиться брошурописцю, так туго, що далі нікуди! Адже Фінляндія знаменита тугодумами, меланхолійними тугодумами, згадую я раптом, принаймні так прийнято вважати, і хоча це штампи, вони народжуються не на порожньому місці, це не просто вигадки, тож коли я раніше писав про Фінляндію, яка це весела й усміхнена країна, то був не зовсім правий, я прийняв бажане за дійсне, а насправді у тугодумній Фінляндії багато сумних людей. Фінляндії необхідна допомога, мені варто було б допомогти цій бідній країні, замість того щоб байдуже дивитися, треба було 6 вивести її з тужливого глухого кута, а то бідолашна Фінляндія заблукала у пітьмі на бездоріжжі і не знає, куди їй, сердезі, податися, думаю я, я ж можу вивести її з нетрів, он у мене на полиці стоїть книга, якій уже сто років, і там описаний порівняно швидкий спосіб лікування меланхолії, я вставлю це в брошуру, подумав я, нехай це буде моїм подарунком Фінляндії і послужить керівництвом до дії для норвезьких мандрівників, щоб, зіткнувшись з меланхолією, вони знали, як надати невідкладну допомогу, а зіткнутися з цим їм напевно доведеться, пишу я, та ви не лякайтеся, відкрийте стражденним дружні обійми і прочитайте наступний уривок усім фінам, які цього потребуватимуть: «Успішне лікування меланхолії в клініці природного лікування. Пан Б. з Дрездена страждав меланхолією в поєднанні з частковим паралічем. Він був доправлений в клініку своєю матір’ю і братом. У цього молодого чоловіка була важка меланхолія, він уникав людей, ні до чого не виявляв інтересу і, крім того, був дуже недовірливим. Лише після довгих умовлянь мені вдалося переконати його залишитися в клініці, після того як його родичі пішли. Лікування складалося з регулярного догляду за шкірою в поєднанні з відволікаючими процедурами, компресами і відповідною легко засвоюваною дієтою, з тривалого перебування на свіжому повітрі, сну при відкритих вікнах; окрім цього, застосовувалося магнетизування. Відволікаючі процедури (ходіння босоніж по вологій траві) пацієнт проходив з особливим задоволенням. Під впливом багаторазових щоденних прогулянок (дозованих відповідно до самопочуття хворого), приємних розваг і т. д., пригнічений стан пацієнта поступово минув, і по закінченні восьми тижнів пацієнт був виписаний з клініки як такий, що повністю одужав. Відтоді він перебуває у доброму здоров’ї і постійному хорошому настрої».

Головний засіб — ходіння босоніж по мокрій траві, пишу я. У цьому єдина надія Фінляндії, і ми, норвежці, повинні їм допомогти, показати їм, як це робиться, а трави у Фінляндії скільки завгодно, причому здебільшого мокрої, оскільки там часто йдуть дощі, про це я, здається, забув раніше згадати, але це так — там часто дощить, тому треба брати з собою одяг для дощової погоди, пишу я, і тоді знімайте взуття, ходіть босоніж по траві й заохочуйте фінів робити те ж саме; змушуйте їх роззуватися, в крайньому випадку, якщо вони будуть опиратися, стягуйте з них взуття силоміць і відправляйте їх на траву, нехай походять босоніж по мокрій траві, нехай відчують добряче травичку, нехай відчують емоції, що крають душу, відчують біль; головне — потрібно вміти відчути біль, думаю я, хоча сам роблю все, щоб не підпустити його близько; і нехай це стане нашим подарунком фінам, пишу я, зціліть їх від меланхолії, і в подяку перед нами вони відчинять двері в цю чудову країну, щоб ми могли провести там відпустку, адже в цій країні стільки цікавого, що вона завжди буде вабити мандрівників своєю таємничою магією й особливою чарівністю. Так я пишу. І здається, зі мною щось відбувається, схоже, що слабшає мій внутрішній опір, адже поки я писав цю брошуру, я весь час відчував внутрішній опір, тому, можливо, я повинен вкласти в неї більше свого «я», потрібно розкритися, розкритися і прийняти Фінляндію як друга, як бажаного друга. А чужа людина — це незнайомий друг, кажуть у деяких колах, і, можливо, саме тут і криється моя помилка — у тому, що я підійшов до Фінляндії з деякою долею агресії, а не з любов’ю, думаю я, і якщо відкинути агресію, то, можливо, щось станеться, треба піти назустріч Фінляндії, не можна ж очікувати, що Фінляндія перша піде мені назустріч, Фінляндія — це країна і не може нікуди піти, зате я — людина, і можу йти куди хочу, я вільний і стражденний, я — нічий, як вільний птах, перелітний птах, скажімо журавель, журавель — птах болотяний, у мені й справді є щось таке від цибатої болотяної птиці, принаймні мені це не раз доводилося чути, і от я, перезимувавши в Північній Африці, лечу на Північ, лечу навмання, невсипущим оком виглядаючи внизу таке місце, де б мені захотілося спуститися, я весь час думаю про їжу, як птах я весь час зайнятий добуванням їжі, і от я пролітаю над усіма піцами і антипастами (і як їх там іще) Італії, проте вони мене не ваблять, італійці дуже вже непосидючі, це не для мене, і я перетинаю кордон і лечу над Австрією — старим притулком нацистів, і бачу, як там п’ють каву, п’ють айншпеннер, фіакер, капуцінер, п’ють гроссер браунер, кляйнер шварцер, кляйнер шале голд, кляйнер браунер і як їх там іще — стільки всяких різновидів кави, але я — болотяний птах, мені не потрібна кава, я й без того бадьорий від природи, ні, це не для мене, і ось уже Чехія з пивом і овечим сиром, — це мені не подобається, і тут мене підхоплює штормовий вітер і приносить в Англію, а там усі ганяють чаї (з розрахунку одна ложечка на чашку плюс ще одна ложечка на чайник, як прийнято писати, і коржики: п’ять децилітрів пшеничного борошна, дві чайні ложечки пекарського порошку і т. д., і т. п.). До біса англійські коржі! Це не для мене, не моє, нехай уже самовдоволена Англія, горда своєю колишньою величчю колоніальної держави, сама ганяє чаї і їсть свої коржики без мене, і взагалі — що хорошого вони зробили для болотяних птахів? Треба летіти на схід, думаю я, щось там на сході так і вабить мене, хоча я, будучи птахом, і не можу висловити, проте у мене є почуття й інстинкти, і мені цього вистачає; отже, я перелітаю через Північне море й опиняюся над Данією, там я бачу оселедці і вугрів, що, загалом-то, не так уже й погано, та на додачу до них багато-багато ковбас (а це занадто жирно; ні, це не для мене); і от я лечу вже над Швецією, де є тефтелі і сухі хлібці, і «Янсонс фрестельсе»; ну, «фрестельсе» мені зрозуміло — це спокуса, а от хто такий Янсон? Може, це взагалі магазин або ресторан, та Бог із ним, з Янсоном, бо зараз запахло птахами, оскільки внизу перед очима з’явився предмет моїх мрій, я знав, що впораюся, мені було важко, летіти довелося далеко, але й нагорода велика, бо переді мною розкинулася Фінляндія, ось вона внизу, моя улюблена Фінляндія, рай болотних птахів, де роблять холодець, рибу, запечену у хлібі, і де панує тиша, а я, як будь-який болотяний птах, люблю холодець, і хліб, і рибу, і тишу, тому я приготувався до приземлення, і от Фінляндія красиво рухається мені назустріч, і ми лоскочемо одне одному животики, і дражнимося, і лащимося, наче закохані, і співаємо: «Ти мене кохаєш? Так, кохаю. Справді? Так, справді. Можна, я прийду до тебе? Так, приходь, будь ласка, гулі-гуленьки мої, гулі-гулі-ай-люлі!» І Фінляндія прийшла до мене як наречена, і я перед нею — щирий. Та скільки ж можна розкриватися? Цікаво, наскільки доцільна відкритість? Мені сниться. Що мені сниться? Що мені сниться? Що я — болотяний птах. А в Стокгольмі на конторці у Стріндберга лежить, як відомо, нерозкритий лист, і лист — це я, думаю я, і всіх хвилює, чому він лежить нерозпечатаний, та щойно його відкриють, того ж дня всі втратять до нього інтерес, і він стане нікому не потрібен, а лист — це я, і щойно я розкриюся, того ж дня перестану бути кому-небудь цікавим і потрібним, а ось і лотерейний білет лежить переді мною, як і раніше, заклеєний, лежить там, куди я його поклав кілька тижнів тому, і я хочу так і залишити його недоторканим, адже поки я не зішкрябаю заклейку, він залишиться привабливою можливістю, мрією, а чи багато мені доводилося мріяти, та може статися так, що одного чудового дня мені дуже знадобиться мрія, подумав я, тому я вже якось пересилю себе, щоб не розкрити білет, бо щойно я зішкрябаю заклейку, в ту ж мить він стане нікому не цікавий і не потрібний, а коли людям нічого не потрібно — все зупиняється. Тут я чую, як заходить Сестра. Їй видано свій ключ від квартири, вона сама відмикає двері, цілує Біма в лобик і запитує, як справи, а Бім відповідає їй, щоб вона не шуміла, бо мені треба зосередити думки на Фінляндії; хоча вона й говорить пошепки, я все-таки чую, як вона запитує Біма, що він читає; виявляється, він читає Біблію; Біблія стоїть у мене на полиці, як же без Біблії, це велика книга, повз неї не пройдеш, незалежно від того, віруючий ти чи невіруючий, це частина історії літератури, однак я не очікував, що Бім надумає вибрати саме цю книгу, а він вибрав, і я чую, як він каже Сестрі, що, схоже, стає християнином. Досить блазнювати, каже Сестра. А я й не блазнюю, каже Бім. Я починаю вірити в Ісуса з Назарету, він увійшов у моє серце, каже Бім, це сталося от зараз, поки він там писав про Фінляндію, а я тут читав Біблію, розповідає Бім, і раптом ррраз — Ісус увійшов у моє серце, тому справу вже зроблено. Треба ж! — подумав я. Не одне, так інше! Та тут Сестра більше не витримала і накинулася на мене з обвинуваченнями. То це ти дозволив хлопчикові читати Біблію? — питає вона. Я ж не знав, що там хлопчина читає, кажу я, я так захопився своїм текстом, я був болотяним птахом і літав над Європою; між іншим, це величезний континент, але що правда, то правда — я дійсно дозволив йому читати будь-яку книгу, яку він захоче; я ж думав, що він вибере якусь книжку про Другу світову війну чи, наприклад, он ту, про акул; бачиш, ось риба-молот, і китова акула, і всі інші акули; чомусь, як я тепер розумію, я подумав тоді саме про цю книгу, та я не підійшов подивитися, що він там вибрав, навіщо мені дивитися, адже в мене тоді були важливіші речі на думці, мені треба думати про Фінляндію, мені подавайте тільки Фінляндію, то звідки ж мені було знати, що він вибере Біблію? Сестра прямує в той куток, де я сиджу, і починає говорити зі мною тихим голосом. Ти зробив жахливу дурість, каже вона, Бім — дуже вразлива дитина і піддається впливу кожної книжки: про що читає — тим і стає; ось тепер він почувається християнином, і кінця цьому не видно; ну й облиш хлопця в спокої, нехай побуде християнином, якщо йому так хочеться, кажу я; зрештою, в нашій країні, здається, існує свобода віросповідання, до того ж, це колись мине у нього; але Сестра не вірить, вона в розпачі; витягувати Біма з середовища правих екстремістів мало якийсь сенс, каже вона, та якщо він тепер вдариться в християнство, то вона вже просто не знає, з якого боку тоді до нього підступитися, бо релігія — дуже химерна штука, не знаєш, за що вхопитися, і кінця цьому не видно, скаржиться Сестра, тут я з нею, загалом, згоден — мені теж не видно. Гей, послухайте-но, я тут щось не розумію. Ось це місце: «…нині прославився Син Людський, і Бог прославився в ньому». [18] Євангеліє від Івана, 13,31. Хто цей син людський? — питає Бім. — Мауглі, чи що?