Джордж Оруэлл - Донька пастора

— Шістнадцятого вересня, тату.

— До неї ще майже місяць. Ради всього святого, дозволь мені ще трохи пожити, не переймаючись цими думками! Очевидно, раз на рік ми таки мусимо ставити цю сміховинну виставу, щоб потішити марнославство парафіяльних садівників-любителів. Але давай не будемо перейматися цим більше, ніж потрібно.

Дороті мала б пам’ятати, що пастор на дух не переносив Свято врожаю. Він навіть втратив цінного парафіянина — містера Тогіса, який колись вирощував овочі на продаж, а тепер перетворився на буркотливого пенсіонера, — бо сказав тому, що не хоче дивитися, як його церкву прикрашають, ніби рундук вуличного крамаря. Містер Тогіс, апіта naturaliter Nonconformistica [21] Душа від природи нонконформістська (лат.). Нонконформісти — загальна назва англійських протестантів, що не належать до схваленого на державному рівні англіканства. , тримався «церкви» виключно заради привілею під час Свята врожаю споруджувати у боковому вівтарі щось на кшталт Стоунхенджа з велетенських гарбузів. Минулого літа йому вдалося виростити справжнісінького левіафана серед гарбузів — вогненно-червоний плід був такий величезний, що знадобилося двоє чоловіків, тільки щоб його підняти. Цю громадину поставили у пресбітерії [22] Пресбітерій — простір між навою і престолом, у більшості храмів саме там розташовується вівтар. : на її тлі вівтар здавався карликовим, а тінь від неї поглинала все світло, що лилося зі східного вікна. Хай би в якій частині церкви ви не стояли, той гарбуз, як-то кажуть, муляв вам очі. Містер Тогіс не тямився від радості. Він весь час крутився довкола церкви, не в змозі надовго розлучитися зі своїм дітищем, і навіть приводив натовпи друзів помилуватися такою красою. З виразу його обличчя можна було подумати, що він декламує поему Вордсворта, присвячену Вестмінстерському мосту:

Після такого Дороті навіть сподівалася, що їй вдасться залучити містера Тогіса до святого Причастя. Але коли пастор побачив той гарбуз, він страшенно розлютився і наказав негайно викинути «ту огидну штуку» з церкви. Містер Тогіс одразу ж перекинувся до нонконформістів, і він та його нащадки були втрачені для церкви Святого Ательстана.

Дороті вирішила зробити ще одну спробу завести розмову.

— Робота над костюмами до «Карла І» просувається непогано, — сказала вона (діти з недільної школи репетирували виставу під назвою «Карл І», збір коштів від якої мав поповнити фонд для покриття витрат на купівлю нового органа). — Але мені здається, нам варто було обрати щось легше. Щоб виготовити обладунки, доводиться добряче попотіти, і, щось мені підказує, з ботфортами справа стоятиме ще гірше. Думаю, наступного разу нам слід зупинитися на п’єсі про греків чи римлян. Щось таке, де персонажі ходять в одних тогах.

У відповідь пастор лише щось приглушено буркнув. Шкільні п’єси, процесії, доброчинні базари, розпродажі й концерти були в його очах не таким великим злом, як Свято врожаю, але він не збирався вдавати, що це його цікавить. То було необхідне зло, як він частенько казав. Цієї миті двері відчинилися й до кімнати незграбно ввійшла Еллен, їхня покоївка, і стала, притискаючи до живота бахматий фартух своєю великою шерехатою рукою. Вона була високою дівчиною із сутулими плечима і мишачим волоссям, плаксивим голосом і хворобливим кольором обличчя, оскільки страждала від хронічної екземи. Її очі боязко метнулися до пастора, але звернулася вона до Дороті, бо надто боялася священника, щоб заговорити безпосередньо до нього.

— Міс, будь ласка... — почала вона.

— Що таке, Еллен?

— Будь ласка, міс, — плаксиво вела далі Еллен, — там на кухні містер Портер, і він просить, щоб пастор прийшов до них і охрестив дитинку місіс Портер. Бо вони думають, що та не доживе до кінця дня, а біднятко ще не хрещене, міс.

Дороті зірвалася на ноги.

— Сядь, — тут же звелів пастор з набитим ротом.

— Що з дитиною? — спитала Дороті.

— Вони кажуть, міс, що маля все чорніє і чорніє. І в нього страшенний пронос, ніяк не спиняється.

Пастор із зусиллям проковтнув те, що було у нього в роті.

— Мені обов’язково вислуховувати ці огидні деталі за сніданком? — гарикнув він, а тоді повернувся до Еллен: — Жени цього Портера геть і скажи йому, що я зайду до них пополудні. І чому ці нижчі класи завжди приходять надокучати своїми проханнями під час трапези? — додав він, кинувши роздратований погляд на Дороті, коли та сіла.