Джордж Оруэлл - Донька пастора

Містер Портер був звичайним собі робітником — муляром, якщо бути точним. Погляди пастора на хрещення були непохитними. Якби справа була нагальна, він би і двадцять миль по снігу пройшов, щоб охрестити помираючу дитину. Що йому не сподобалося, так це те, що Дороті готова була вискочити з-за столу за покликом якогось там муляра.

Далі вони снідали мовчки. Дороті все більше і більше підупадала духом. Вона просто мусила попросити грошей, але й так було очевидно, що цей її намір приречений на невдачу. Закінчивши снідати, пастор підвівся з-за столу і почав набивати люльку тютюном з баночки, що стояла на камінній полиці. Дороті мовчки попросила в Бога сміливості й ущипнула себе: «Ну ж бо, Дороті! Скільки можна зволікати?» З неабияким зусиллям вона спромоглася вичавити із себе перші слова:

— Тату...

— Що таке? — спитав пастор, застигши із сірником у руці.

— Тату, я хочу вас про дещо попросити. Дещо важливе.

Пастор перемінився в обличчі. Він миттю здогадався, про що піде мова, і, як не дивно, тепер видавався вже не таким роздратованим, як раніше. Його обличчя немов закам’яніло, набувши подоби байдужого й безпристрасного сфінкса.

— Моя люба Дороті, я чудово знаю, що ти хочеш сказати. Гадаю, ти збираєшся знову просити в мене грошей. Чи не так?

— Так, тату. Річ у тім, що...

— Я заощаджу твій час. У мене немає грошей — геть немає, аж до наступного кварталу. Я виплатив тобі твоє утримання і більше не можу дати ані півпенні. Тож тут нема про що говорити.

— Але, тату...

Камінь на серці Дороті став іще важчим. Найгіршим було те, що, коли вона приходила просити у тата грошей, на нього находила отака спокійна байдужість. Ніколи він не бував таким незворушним, як у ті моменти, коли йому нагадували, що він по вуха в боргах. Вочевидь, він ніяк не міг збагнути, що крамарі іноді хочуть, щоб їм платили за їхні послуги, і що не можна утримувати будинок, не витрачаючи на це певної суми. Щомісяця пастор видавав Дороті вісімнадцять фунтів на всі домашні витрати, включаючи зарплату Еллен, і водночас був вибагливий щодо їжі й одразу ж помічав, якщо її якість погіршувалася. Як результат, вони вічно були в боргах. Однак пастор не звертав на це ані найменшої уваги і, здавалося, навіть не усвідомлював, що вони комусь заборгували. Коли він втрачав гроші через невдалу інвестицію, то не знаходив собі місця, і геть не переймався такими дрібницями, як заборгованість звичайнісінькому крамареві.

З пасторової люльки піднімалася мирна хмарка диму. Сам священник замислено розглядав гравюру Карла І і вже, мабуть, й думати забув про прохання Дороті. Бачачи таку його безтурботність, Дороті мало не піддалася відчаю, коли до неї раптом повернулася сміливість. Цього разу її голос зазвучав твердіше:

— Тату, будь ласка, вислухайте мене! Ви мусите дати мені бодай якісь гроші! Просто мусите! Ми не можемо далі так жити. Ми заборгували майже кожному крамареві у місті. Дійшло до того, що я вже не можу спокійно пройти вулицею, щоб не думати про всі ті несплачені рахунки. Вам відомо, що ми винні Каргіллу майже двадцять два фунти?

— І що з того? — спитав пастор між двома затяжками з клубами диму.

— Той рахунок поволі зростає протягом семи місяців! Я вже й не пам’ятаю, скільки разів Каргілл нам його надсилав. Ми мусимо йому заплатити! Це несправедливо, що він має так довго чекати на свої гроші!

— Дурниці, дитино! Ці люди звикли до такого. Їм подобається чекати на свої гроші. У результаті це приносить їм ще більший прибуток. Одному Богові відомо, скільки я завинив «Кеткін і Палм», але я навіть знати цього не хочу. Вони мені про це нагадують з кожною поштою. Але хіба я скаржуся?

— Але, тату, я не можу ставитися до цього так, як ви! Для мене нестерпно все життя жити в борг! Навіть якщо в цьому і немає нічого незвичного, я це просто ненавиджу ! Мені соромно! Коли я приходжу у крамницю Каргілла по шматок м’яса, він так різко зі мною говорить і завжди обслуговує останньою, а все через те, що наш борг йому все росте й росте. А проте я не смію припинити робити в нього закупи. Мені здається, він заявить на нас в поліцію, якщо я перестану до нього ходити.

Пастор насупився.

— Що? Ти хочеш сказати, він тобі грубіянив?

— Я не кажу, що грубіянив, тату. Хіба можна його звинувачувати в тому, що він сердиться, коли йому не сплачують рахунки?

— Ще й як можна! Просто обурливо, як ці люди нині поводяться, обурливо! Але чого ж ми хотіли? Ось що нам доводиться терпіти у цьому чудовому столітті. Ось тобі хвалена демократія — прогресу як вони люблять це називати. Більше нічого в нього не замовляй. Скажи, що відкриваєш рахунок в іншому місці. З такими людьми інакше не можна.