Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Гордон страшенно перелякався. Непритомну матір, яка скидалася на небіжчицю, віднесли нагору. Гордон побіг за лікарем. Кілька днів мати була на межі життя і смерті. Холодні кімнати, заняття і в дощ і в сніг — усе це добряче похитнуло її здоров’я. Гордон тинявся будинком, не знаходячи собі місця від відчуття провини, що не залишало його. Десь глибоко в душі він відчував, що мати ледь життям не наклала за те, щоб розрахуватися за його навчання. Після цього він просто більше не міг з нею сперечатися. Пішов до дядька Волтера і заявив, що готовий стати до роботи хоч завтра, якщо у них ще є для нього місце. Тож дядько Волтер поговорив зі своїм другом, Гордона запросили на співбесіду зі старим джентльменом з давно не новою вставною щелепою, і за якийсь час його взяли на роботу з випробувальним терміном. Почав він зі ставки у двадцять п’ять бобів на тиждень. І затримався в цій конторі на цілих шість років.

Згодом родина переїхали з Ектона до багатоквартирного будинку в не надто людному кварталі біля Педдінгтонського вокзалу. Місіс Комсток забрала із собою фортепіано і, трохи набравшись сил, знову почала давати уроки. Оклад Гордона дещо збільшився, тому втрьох вони якось потроху «вправлялися», втім, головним чином, на заробітки матері та сестри. Гордон переймався власними проблемами. Він сумлінно виконував роботу, та не виявляв великих амбіцій. Його зневажливе ставлення до роботи полегшувало його життя. Таким чином йому було легко примиритися з беззмістовністю офісної праці, адже він ніколи не розглядав її як щось постійне. Одного дня, нехай і бозна-коли, але він вирветься звідти. Зрештою, Гордон завжди міг зайнятися «письменницьким» ремеслом. Можливо, колись він зароблятиме на життя тільки цим — тоді й зможе стати по-справжньому вільним від смороду грошей, який, як йому здавалося, оточував усіх навколо, особливо старших чоловіків. Від них Гордона просто нудило. Ось що означає поклонятися ідолу — грошам: закріпитися в «надійному місці» і продати душу за будинок і аспідистру на робочому столі! Стати «гідною маленькою людиною» в котелку і краватці, чоловіком, який з понеділка по п’ятницю вдома вже чверть на сьому, на вечерю ласує пирогом з персиковим джемом, тоді пів години слухає запис симфонічного оркестру, а перед тим як лягти спати, виконує подружній обов’язок, «якщо дружина в настрої»! Оце так життя! Ні, така доля не для людини.

Людина має звільнитися від цього смороду. Такий таємний план плекав Гордон. Самозречено намагався оголосити війну грошам. Хоч і приховану.

Його колеги ніколи б не запідозрили його у сповідуванні неортодоксальних ідей. Вони так і не дізналися, що він пише вірші (важко сказати, що він їх, власне кажучи, писав — протягом шести років у журналах з’явилося менше двох десятків). На вигляд — пересічний офісний клерк, один із численної армії тих, що щоранку біжать до метро, поспішаючи в офіси Сіті.

Гордону було двадцять чотири, коли померла мати. Родина розпадалася. Зі старшого покоління Комстоків лишилося тільки четверо — тітка Анджела, тітка Шарлотта, дядько Волтер і ще один дядько, який помер рік потому. Тож Гордон із Джулією роз’їхалися: він винайняв кімнату з меблями на Даунті-стріт (вулиці Блумсбері вже давали можливість почуватися частиною літературної спільноти), Джулія ж переїхала до «Графського двору» — ближче до роботи. На цей час їй було майже тридцять, та виглядала вона набагато старшою: сильно схудла, й хоча колір обличчя був здоровий, у волоссі з’явилася перша сивина. Вона і досі працювала дванадцять годин на добу, та за шість років її зарплатня зросла лишень на десять шилінгів на тиждень. Власниця кафе — дама з манерами — вважала себе подругою Джулії, тому не соромилася витискати з «дорогенької» всі соки. За чотири місяці після смерті матері Гордон звільнився з роботи без жодних пояснень. У фірмі вирішили, що він знайшов краще місце, тож дали йому гарні рекомендації. Та він навіть і не думав шукати нову роботу. Йому кортіло спалити за собою всі мости. І тільки тоді він зможе дихати наповну, бути вільним від усього матеріального. І це аж ніяк не означає, що він чекав, поки помре мати, просто її смерть підштовхнула його до цього кроку.

Родичі запанікували. Дехто почав було думати, що Гордон збожеволів. Та його марні спроби пояснити, чому він не має наміру продавати себе у рабство заради перспективи вхопитися за «надійне місце», не увінчалися успіхом. «На що ж ти житимеш?» — знай запитували вони. Гордон же відмовлявся думати про це. І досі плекав надію, що зможе заробляти на життя як письменник. Тоді Гордон уже був знайомий з редактором «Антихриста» Ревелстоном, який іноді підкидав йому романи для написання критичних статей. Тож його літературні перспективи виглядали вже не такими примарними, як шість років тому. Та жага працювати пером не була головною його спонукою. Понад усе Гордон прагнув позбутися фінансового ярма. На горизонті бовваніло життя аскета-самітника. Він щиро вірив у те, що людина може вижити у цьому світі без грошей — бути вільною, як птах. Єдине, чого Гордон не врахував, так це того, що птахам не треба сплачувати рахунків. Якось та буде.