Зое Дженни - Поклик мушляного рога

Гроза насунулася разом із кількома темними хмарами, неначе тінь, що повільно вкриває землю. На Золотому пагорбі в цей час сонце вже знову світило на сади і мокрі каштани. Елізу і Джорджа розбудили краплі, що стукотіли по їхніх голих тілах. Повідкривавши роти, наче риби на березі, вони лежали і пили дощ.

Наступного разу, поїхавши на узлісся, вони прихопили ковдру і кошик з їжею. Хлопець і дівчина по-пташиному годували одне одного шматочками хліба. А потім сито полягали поряд і курили, дивилися в небо, спостерігали у віконці між хмарами, як літак набирає висоту і як повільно розсотується його білий слід, наче білий шов, який на мить зшив собою небо.

«Будь ласка, не дорослішай. Я вб’ю кожного, хто тебе до цього змусить», — сказав Джордж. Еліза поклала голову йому на груди, що пахли шкірою і потом, і раптом подумала, що вони лежать на чомусь живому і привалили своїми тілами ціле королівство рослин і комах.

Зізнання прорвалося з неї, наче сельовий потік, слова лилися якось неконтрольовано, вона майже механічно повторювала те саме, обривала себе, і здавалося, наче її голос винаходить щораз новий протест і протягує речення крізь пересохлі губи.

Джордж побіг навпрошки через узлісся і ліс, гілля дерло його обличчя і голі ноги. На краю лісу він скочив на мотоцикл і помчав геть.

У голові пекло і шуміло. Він звернув з дороги і поїхав полем пшениці, думаючи про батькову тінь на фотографії, яку він відрізав. Однієї ночі йому спало на думку видалити ту тінь, та й по всьому. Працюючи ножицями, він не міг стримати сміх — так це було просто.

Джордж дивився на темне дозріле золото перед собою, колоски застрягали між шпицями, суха земля порскала з-під коліс. Коли рішення було прийнято — раптово, як удар сокирою на ешафоті, — у голові одним махом проясніло. Він відчував, як внутрішньо схолонув і заспокоївся. За мотоциклом на полі лишалася вузька смуга. Він скинув швидкість і, повернувшись на дорогу, майже розмірено поїхав у напрямку міста.

Джордж зупинився на північному краю міста і зайшов до капелюшної крамниці поряд зі скляним офісним палацом. Затиснувши коробку під пахвою, він сів за столик у кафе на протилежному боці вулиці. Розглядав тіні хмар, що пропливали високо вгорі біля фасаду офісного монстра. Колись у дитинстві батько привів його сюди, щоб показати, де працює мама. В її ательє було багато чужих людей, і вона представила його як коштовність, свого маленького принца, буцімто вона завжди його так називала. Проте ні до того, ні після вона більше жодного разу так до нього не звернулася. Наче щупальці поліпа, над його головою враз зарухалися руки, які хотіли його попестити. Десь збоку стояв розгублений батько, і з того, як мама повернулася до пана Розенберґа спиною, Джордж зрозумів, що вона його соромилася.

Коли почало сутеніти й офісні споруди перетворилися на стовпи світла, Джордж розплатився і вийшов із кафе. Йому здалося, що фойє офісного центру поменшало. Посередині фойє стояв фонтан. Дитиною він захоплено застиг перед ним, слухав, як плюскотить вода, й уявляв себе у справжньому замку. Цього разу Джордж навіть не глянув на фонтан, проходячи повз нього зі своєю коробкою під пахвою.

На п’ятнадцятому поверсі він вийшов із ліфта, швидко пройшов коридором і зайшов без стуку. Марія Розенберґ працювала на комп’ютері за своїм скляним столом. Вона здригнулася перед монітором, почувши, як захряснулися двері. І полегшено, проте здивовано опустилася на стілець, коли побачила сина.

Що трапилося? — запитала Марія, розглядаючи його брудні чоботи. Руки у Джорджа були подерті, наче він упав у шипшину.

Був на пшеничному полі, мамо.

Вона дивилася на нього, нічого не розуміючи, як дивляться на чужу людину.

Ти забула свій капелюшок, мамо.

Він поклав коробку на стіл, відкрив і простягнув їй капелюха.

Та сьогодні ж не мій день народження, — пролепетала вона і спробувала всміхнутися. То був простий солом’яний капелюшок.

Вона ще розглядала капелюх, невиразно пригадуючи, що колись давно мала точнісінько такий, як Джордж став перед нею, вхопив за плечі і рвонув до себе, аж стілець від’їхав убік.

Весь шлях додому Еліза пройшла пішки і, не роздягаючись, виснажено впала на ліжко у своїй кімнаті. Було вже далеко за північ, коли Джордж відчинив її двері й заходився міряти горище нервовими, проте сповненими рішучості кроками.

«Треба було б висадити в повітря клятий будинок разом із предками. Я звалюю. Якщо хочеш зі мною, пакуй речі».