Зое Дженни - Поклик мушляного рога

Щовечора о тій самій порі Еліза чула, як Джордж виводив із гаража свій мотоцикл і кудись їхав. Лежачи в ліжку, вона напружено прислухалася до дедалі тихших звуків двигуна, наче трималася за них, а потім розірваною гумовою стрічкою летіла назад, коли звуки стихали. Еліза прокидалася від кроків, коли він глупої ночі повертався назад. Одного разу вона набралася сміливості і пройшла сходами йому назустріч, ніби випадково. Вони зупинилися одне напроти одного; від нього пахло димом і деревом, здавалося, він довго сидів десь біля багаття. Джордж здригнувся, помітивши у темряві прийомну сестру. «Не можу заснути», — швидко промовила вона, майже вибачаючись, і хотіла прошмигнути сходами вниз. Раптом вона сама собі здалася дивною і засоромилася, що намагалася перестріти його.

Я також, — відповів Джордж, — якщо хочеш, зайди до мене на кілька хвилин.

Вони навшпиньки пройшли повз спальню його батьків, Еліза швидко припала вухом до дверей, проте не почула з того боку жодного звуку. Джордж запропонував їй свій єдиний стілець, а сам став біля вікна.

Куди ти весь час їздиш, так пізно вночі? — поцікавилася вона.

До одного друга. Кінґа Зора. Він живе у розбитій автівці під автобаном, і я вожу йому їсти.

То він не працює?

Ні, він береже вогонь. Він каже, що поки він живий, його багаття не може погаснути.

Еліза засміялася:

Звучить божевільно.

Він — мій друг, — швидко відказав Джордж, наче вже й так розповів забагато.

Відтоді Еліза щоночі зустрічала Джорджа на сходах. У його кімнаті вона сідала на край ліжка, бовтала ногами і сміялася, коли він показував їй, як звучить якась іноземна мова, і звертався до неї, шалено розмахуючи руками. Одного разу Джордж обійняв Елізу, притиснув до себе і пояснив, що не вважає своїх одноліток вартими уваги, це прозвучало, наче зізнання, яке турбувало його самого. «Але ми з тобою — друзі, найкращі друзі. Я люблю тебе тут», — сказав він, постукавши пальцем собі по лобі. Потім він підійшов до вікна і подивився на пагорб, на море вогнів, якими світилося місто внизу.

Вітер шарпав її за волосся. Еліза зчепила руки на його пласкому животі. Повз них пролітало біле дорожнє маркування, перед кожним поворотом дівчинка думала, що спереду має бути прірва, в яку вони неодмінно впадуть. Проте дорога вела їх далі, від швидкості Елізі млоїло в животі, і вона тулилася головою до Джорджевої спини, як до живого захисного муру. Вони зупинилися на краю лісу і побігли вдвох між деревами, тільки сухе листя шурхотіло під їхніми підошвами. Було тепло, тож на узліссі вони поскидали свої футболки і попадали з голими торсами у високу траву. Еліза зірвала квітку кульбаби і встромила її Джорджеві в губи.

Південь прекрасний, — сказав він.

Вона повернулася до нього, підперши голову рукою.

Варто лише раз побувати — і вже ніколи не припиниш про нього думати, — промовив Джордж.

Наступного разу візьмеш мене з собою?

Він засміявся, здавалося, ця ідея його розсмішила:

Одного дня я заберу тебе з собою.

Сподіваюся, до того, як я помру.

Джордж погладив її по щоці, наче дитину.

Мала, ти — божевільна.

Потім він знову перекотився на спину і заклав руки за голову.

Я люблю тебе як свою молодшу сестру, — промовив Джордж.

Я знаю, — розчаровано відповіла Еліза і влучним щиглем відправила маленький камінець кудись на луг.

Так, я візьму тебе з собою на Південь, тож дивись мені, щоб із тобою нічого не сталося.

Джордж сів, біляве пасмо упало йому на чоло, він підтягнув ноги до грудей та обійняв коліна своїми засмаглими руками.

Ти колись бачила, як хтось помирає?

Ні, — відповіла Еліза, — бабуся зламала собі карк, впавши зі сходів, але коли я прийшла додому, її вже занесли у «швидку» і накрили простирадлом.

Я не зміг його врятувати, — розповів Джордж, відриваючи по одній жовті пелюстки з кульбаби, вони безгучно падали між його ніг у траву. — Він був моїм найкращим другом, єдиним, з ким я подружився за цілий рік на Півдні. Одного разу ми вирішили зранку проїхати мотоциклами через перевал. Ми думали, буде так класно поїхати назустріч сходу сонця. З цим другом можна було таке утнути, він розумів, як прекрасно в’їжджати у новий свіжий день. Проте на трасі він погнав уперед, і коли ми подолали вже дві третини перевалу, на повороті він злетів з дороги. Мотоцикл знайшли далеко від його тіла. З рани без упину лилася кров, я й не думав, що в людині може бути стільки крові.

Він загинув?

Так.

Мабуть, огидно помирати, лежачи у власній крові. Я краще заплющила б очі і більше ніколи не прокинулася. Дитиною я про це молилася, — сказала Еліза. Вони трохи помовчали і заснули на затишному узліссі.