Татьяна Белимова - Вільний світ

– Сьогодні трохи заспав? Іди вже снідати!

Кеті дивиться на мене так привітно, що мені від цього якось аж прикро… Чого вона так дивиться? Чи я маю вишкіритися у відповідь?

– Пам’ятаєш, казала, що маю платівки? Могли б послухали сьогодні…

Відчуваю, що червонію й нічого не годен із цим зробити.

– Кеті! Ти знаєш, я з товаришами домовився… Якось іншим разом…

Співає півень. Знову співає півень. Курт заходить до кухні й викладає з великого робочого фартуха яйця. Кеті кудись виходить, і Марія зве її, бо в тарілках на столі вже парує гарячий суп, а Цента розливає каву й розставляє маленькі зграбні чашечки. Кеті вертається, сідає на своє місце. Надула губки, намагається не дивитися на мене, просто уникає мого погляду. Образилася, чи що? Чого б це раптом? Я ж «ост»! І хоч би як вона до мене ставилася, це нічого не змінить! Я остарбайтер, з пов’язкою чи без неї… Остарбайтер.

Крізь невеличке віконечко, радше вузесеньку шпаринку вгорі, майже під самісіньким дашком цієї невеличкої комірчини, пробивається скупе сонячне світло.

– Нюсю! Відчини! Чуєш? Клава до тебе прийшла!

На вузенькому панцирному ліжку в кутку хтось ворухнувся. Нюся спить, вона не може прокинутися так швидко. За ці два місяці, прожиті тут, на Подолі, у комірчині в родичів (цей тихий закамарок – уже майже не Київ і не скидається зовсім на міську околицю: сільські приземисті хатки-мазанки, городи, скотина в хлівах), вона так ослабла, що півдоби сну – уже норма.

– Нюсю! Нюсю!

Нюся здивовано обертається. Хто її кличе? Голос такий знайомий… Це ж Рома! Ось він стоїть біля їхньої школи. Стоїть і не рухається, навіть не намагається підійти до неї! Більше того, коли вона кидається до нього, розкинувши руки, то охоплює лише порожнечу.

– Нюсю! Послухай, що я тобі зараз скажу. Не треба мене чекати! Не чекай мене, чуєш?

– Ромко! Ти що? Через отого рудого німця? – Нюся обертається на Романів голос і бачить його вже під березою біля Дніпра (Ох ця береза! Вона все знає! Усе бачила! Була мовчазною свідкинею їхніх зустрічей і прощань! Тонкостанна, білокора сестричка…). – Та нащо він мені здався? Ну як ти так… Я й розмовляти з ним не стану… Уже не стану! Хай мати йому молоко дають!

– Ні, Нюсю! Не в тому річ… Мене вже немає, Нюсю… Розумієш?

Нюся знову намагається підійти до нього, обійняти, але відчуває під руками лише теплу пошерхлість кори, нагріту на сонці, розрізану вертикальними струмочками покручених прожилок. Якби не береза, чи вдалося б устояти? Як то – «нема»? А хто ж оце з нею розмовляє? Вона хоче його покликати, але відчуває, що не здатна вичавити жодного звуку із себе: горло зсудомило, а в сухому роті неслухняний, чужий язик просто вкляк, годі навіть губи облизати. Та що там «заговорити»? І обернутися – зась! Обернутися чи головою, чи тулубом не вийде. Холодно, хоч літо, яскраве сонечко пробивається крізь шелестливу, на довгих плакучих гілочках розвішану зелень. Щось заморожує. Це заціпеніння подібне до льодянистого змертвіння (так буває, коли довго стояв у черзі на морозі, і потім, коли врешті неслухняними, ніби не своїми ногами дочовгав додому й через силу стягнув обмерзлі валянки, нічого не відчуваєш – холодні, мов неживі ступні, як дерев’яні колодки).

– Нюсю! Нюсю! Ти чуєш, Нюсько!

Нюся нарешті виринає з цього страшного, зимного сну, як із домовини. Гуркіт, торсання дверей, защипнутих на тонкий шпінгалет зсередини, і голос дядька Міші, її хрещеного, – невдоволений, хрипкуватий, який пробуджує справніше за єрихонську трубу:

– Нюсько! Холєра! Що там сталося?

Двері нарешті відчиняються, і в сперте, ніби «перележане», із неприємним гнилуватим присмаком повітря (земляна долівка, покрита втрамбованою битою цеглою, погрібець у кутку, накритий дощаним настилом, із якого поширюється вільгий і затхлий дух) знадвору вривається хоч і спекотна, але свіжість. Дядько Міша пропускає поперед себе Клаву («Ти ж дивись! Щоб тихо мені тут!»), виходить і швидко причиняє двері («Замкніться!» – коротко наказує він).

Клава певний час звикає до напівтемряви. Нюсю вона побачила в першу хвилину й встигла роздивитися і смертельну, якусь аж зеленаву блідість, і страшну схудлість сестри.

– Вони що, не годують тебе?

– Та ні… Щось не хочеться… Геть не голодна…

Вони мовчать. Може, за ці два місяці майже безвилазного перебування тут Нюся геть уже здичавіла? Клаві страшно. Як можна тут сидіти цілими днями? Вона виймає з полотняної торби книжку й кладе на сестрине ліжко («Ось… узяла в тьоті Шури… як ти тут тільки примудряєшся читати?»). Вони обидві поки не знають, що це фатальне читання призведе до серйозної втрати зору (Нюся все життя носитиме окуляри), а якби й знали? Чи відмовилася б Нюся від читання, яке лише й рятувало від тихого божевілля? Чи змогла б Клава відмовити сестрі й не принести книжку?