Татьяна Белимова - Вільний світ

Німці… Які вони? Ось уперше можна їх зблизька роздивитися. Чи оцей весь багаторазово засвоєний досвід правдивий? Образ ворога (куди ж без нього?), культивований роками…

Усе, що вкладалося в голову, проголошувалося «агітаторами» з району, те, що не знали – не чули – не бачили, але затямили на підсвідомому рівні? Існуюча парадигма – усе тоді ще не знане – не назване – не означене (лише згодом – із висоти післявоєнного осмислення – ідентифіковане), але вже засвоєне – Білокура бестія – Kinder, Küche, Kirche – Третій Рейх – NSDAP – Гітлер’югенд – концтабори – гетто – арійська раса – зірка Давида – Deutsches Reich – кострища – газ – голод – Großdeutsches Reich – танки – розстріли – Gestapo – фюрер – рейхскомісаріат – Schutzstaffel (СС) – голокост – бомби – Люфтвафе – Майн Кампф – чи оце все й сформувало образ Німеччини?

Шуліка, що розпростер крила над беззахисною жертвою? Чи лишень криве дзеркало, у якому відобразилася червона заграва Сходу? Хто перший – дужчий – сміливіший – спритніший – винахідливіший – витриваліший – здібніший – розумніший?

Колона, відбувши «харчування», вертається до місця вокзалу, де налагодженими коліями вже рушають перші поїзди. І їм теж рушати – далі на Захід, до Ауґсбурґа. Це кінцевий пункт призначення. Саме там німецькі родини (їхні? нові чи просто за збігом обставин мусять прийняти їх замість власних дітей, поглинутих безмежним Східним фронтом?) з їхніми фермами й домівками… Це той простір існування, до якого перелітними, гнаними вітром птахами (лише не з власної волі й не за велінням інстинкту) мандрують остарбайтери.

Біля гігантського згарища заплакані жінки, діти (певно, провели безсонну ніч, як і всі тут, в епіцентрі страшного рукотворного землетрусу й вогняного смерчу), старі пані в смішних капелюшах і рукавичках, пузаті бюргери, череваті старигани в картатих камізельках (жінки, діти, старі, а чоловіків нема – воюють). Їхній світ, зворохоблений і поруйнований, лежить серед гір брухту й скла. І це лише початок? О! Це лише мізерний початок!

– Oh! Wenn sie es doch sehen könnten! So ein Bahnhof! Sehenswürdigkeit! Ganz aus Nickel und Glas! [6] Ах! Якби ви тільки бачили! Який це був вокзал! Пам’ятка архітектури! Весь із нікелю й скла! ( нім .) – звертається літня пані (втілення Світової Скорботи) до низенького череваня.

І це теж німці? Теж у межах парадигми – Bretzel – огрядність – Гейне – пунктуальність – Bier – Вальпургієва ніч – ощадливість – романтизм – Рільке – сосиски – молодий Вертер – вірнопідданий – тютюн – Würstchen – Ґете – безбарвність – подорож на Гарц – доктор Фаустус – господарювання – книгодрук – Лютер … Це теж Німеччина? Який із її вимірів?

Колона за командою прямує до електрички (це вже не дерев’яні, з дірявими стінами вагони, де на соломі покотом – хто лежачи, хто сидячи – туляться раби зі Сходу), розсідається довгими дерев’яними лавками, обличчями одне до одного. Задні напирають на передніх, ті тиснуться у вузьких дверях. Штовханина, крики, сварка… Нарешті, коли вже всі увібгалися й прилаштувалися по вагонах (хто сидячи, а хто стоячи, бо місць не вистачило для всіх), електричка рушає на захід. За вікнами поля, лісочки на пагорбах, мальовничі села. Хтось впивається очима й вбирає ці пейзажі, хтось замислився, втупившись у підлогу, – лицем до лиця, долею до долі – усе далі й далі на захід…

Я лежу в ліжку (справжньому, із дерев’яними бильцями, пухкою периною) і крізь нещільно зачинені двері чую голоси господарів – Курта й Марії (Марія – так звуть муті, так само, як мою рідну маму). Я її так і називаю – «муті Марія», бо вона… вона сама так хотіла. Вона сама так хотіла? Саме так… Хоч це й важко пояснити… Маленька й сухенька, весь час у чорному (недавно отримала похоронку на свого первістка Йоганна, який загинув на Східному фронті), вона поставилася до мене, як до рідного, хоча я мало скидався на її родича, тим більше на її загиблого сина – світловолосого й блакитноокого (це я чув весь час: «О Йоганн! Який він був красень! Мав русявого чуба… сині очі»). Менший їхній син Маркус, живий-здоровий, напередодні мого приїзду саме був тут у відпустці (війна, а в нього відпустка… дивина). Він теж служив на Східному фронті, і на залишених батькам фотокартках я упізнав «тло» за його спиною – хатки-мазанки мого рідного краю. (Ні Марія, ні Курт іще не знають, що Маркус повернеться, хоч і дуже сподіваються на це… він повернеться й доживе до дев’яноста років, матиме родину, буде цілком щасливий за людськими мірками.)