Татьяна Белимова - Вільний світ

– Клаво! Я так боюся! Я тут збожеволію… Клаво-о-о!

Старша сестра чіпляється за меншу, і та сідає поруч, кладе її голову собі на коліна й гладить, як маленьку. Нюся так ридає вперше, відколи вона опинилася тут, рятуючись від «добровільного» вивезення до Німеччини. Чи це вже час такий настав, чи терпець увірвався, чи Рома наснився (так безглуздо, так страшно)?

– Клаво! Ти вже проси того Степана, хай уже ж обов’язково на наступному тижні! Клаво! Хай мама знову до нього піде! Бо я… я тут більше не витримаю…

Час побачення невблаганно минає. Клава йде. Двері за нею причиняються. Причиняються у – вільний – світ – по – той – бік – дверей, де світить сонце (чи й місяць), Дніпро, острів у легкому літньому мареві. Це там? По інший бік ріки? Це десь там…

Крізь напівзведені віночки вій – сонце літнього розпеченого дня (а якщо прикритися дашком долоні, то можна й не мружитися). На доріжці посеред цього дивовижного квітника – пальми в діжках (винесені на літо із зимового саду), а між ними – вузенькі й витончені плетені лавочки. Тоня любить приходити сюди, схилятися над невеличким басейном із водограєм, у якому золоті рибки з червоними плавцями, що пишними шлейфами волочаться вслід, видзьобуються розтуленими ротиками на поверхню – шукають якихось лакоминок. О! Тоня має для них ласощі – крихти від білої булки (вона й не підозрювала, що такі десь випікають, поки не опинилася тут – у цьому великому будинку Майєрів на пагорбі, що наче нависав над усім Айгахом). Вона розкидає ці принади по всій поверхні, щоб рибки не юрмилися й не штовхалися (аби всім було добре!), і роздивляється своє відображення, на яке напливають і напливають кола, підняті червоними плавцями – чорна вузька сукня з короткими рукавами, що виструнчує й витончує її і без того тендітний стан, білий комірець і фартушок. Як школярка! А вона й була нещодавно школяркою. (Чи була? Коли? У тому, довоєнному житті?)

– Фройлян Тоню! Вас хазяйка кличуть!

Це куховарка Катаріна. Крізь розчинені двері кухні апетитно пахне чимсь присмаженим. Ні, Тоня не піде через кухню (вбирати в себе запахи їжі, напівфабрикатів, каструль і сковорідок). Крутнувшись востаннє на одній нозі (все ж таки відпочинок, хоч і коротенький), вона біжить до парадного входу, у який впирається прокладена між клумбами доріжка. А в цих доглянутих і випещених квітниках між пістрявими килимками з портулаку – кущі троянд найвибагливіших форм і кольорів, пишні левкої, примхливі пізні іриси, волошкові й бузкові дельфінії, рожево-білі лілії з підкрученими пелюстками. Чого тут тільки нема! От тільки… чорнобривці, такі рідні, запашні, улюблені ще з дитинства мальви, нічна красуня матіола – цього тут не побачиш. Звідки їм тут узятися, у Німеччині? Ще не вивезли? Ще не вивезли…

Покоївка… Вона? Тоня? Саме вона – Антоніна Марецька. Не сказати, щоб це її пригнічувало (і зовсім ніхто її не пригнічував тут, на службі у великому будинку Майєрів), спершу навіть, навпаки, потішило. Адже з усіх прибулих до Ауґсбурґа остарбайтерів лише вона отримала хатню роботу. Хай там як, а це легше, ніж корів доїти й городи сапати. Але оце засвоєне з абетки «ми – не – раби – раби – не – ми» – така собі декларація, яка по суті декларацією й лишалася (не більше), усе ж відклалася десь на рівні підсвідомості. «Ми – не раби!» – може, десь хтось і не був рабом, а вони (Тоня – мама – Тарасик – Миколка)? Сім’я «ворога народу», заарештованого і безвісти зниклого в тридцять сьомому. А потім… Потім мати написала заяву, у якій чорним по білому – «відрікаюся», бо… Бо що? Голодна смерть: виженуть із роботи, з дому… Котися перекотиполем або відрікайся…

А може, річ не в цьому? Дід по матері до революції, здається, був лакеєм десь у панів. Може, це все від цієї синьої в білі смуги пов’язки на руці з написом «ost» («Ти маєш її носити. Такі правила. Ми не хочемо мати через це неприємності»), яка повсякчас нагадує про «вторинність» твоєї нації, твого походження, твоєї рідної землі?

Обдивилася себе з усіх боків у великому, на всю стіну дзеркалі в передпокої, розправила невидимі заломи на сукні й постукала до хазяйчиної кімнати.

– Пані Марто?

– Слухаю…

– Ви мене кликали?

Оці завчені манірні фрази, уніформа, чітко окреслене коло обов’язків – якась штучність існування (не життя, а ніби його вправно відтворена копія, витончена, відфільтрована, старанно випещена, як ці квіти на клумбах дбайливим Генріхом-садівником). Пані Марта ще не стара й досі гарна жінка, яка щодня вбирається в нову сукню, навіть якщо й не має кудись іти й жодного візиту до них теж не заплановано, сидить у кріслі біля свого туалетного столика. О! Ну тоді, напевне, хоче нову зачіску. Так і є – розкладені гребінці, шпильки, олія для волосся.