Татьяна Белимова - Вільний світ

– То що там, Клаво? Чого ж ти не кажеш? Коли вже можна буде додому повернутися? – Від хвилювання Нюсин голос зривається на крик. Ще трохи – і в неї почнеться істерика. Сльози – від страху – відчаю – тупої безвиході – такого відчутного безсилля – люті – бризкають і котяться цим давно невмиваним лицем (уже забула, коли й милася останній раз по-людському). Може, не варто було тікати? Краще вже було б на роботу до тієї Німеччини податися.

– Стьопка обіцяв уже на наступному тижні папера справити. Каже, такий буде «уркунде», що вже ніхто тебе не займатиме! Мама йому вже навіть батькову обручку віднесла! Тож не сумнівайся!

А як же було не тікати? Везуть на роботу? У Європу? У нове, краще життя? А як ні? Он євреїв везли уже у світле майбутнє. Та хіба лише їх? І куди привезли? У моторошний самою лише назвою Бабин Яр? Моторошний… Бо всі вже знають про те, що робилося у вересні сорок першого в тому погибельному місці, дорога до якого через декілька давніх, як сам Київ, кладовищ (справжня via dolorosa – хресна путь – шлях скорботи – дорога до смерті, невблаганної, страшної) спускалася дедалі нижче й нижче – у самісіньку пекельну безодню глибочезного урвища.

Правда проступить… У монументах? Одиноких, камінних, розкиданих по території всієї рекреаційної зони. Парк відпочинку? Парк відпочинку! За чиїмось злим наміром чи так уже було написано в отих найвищих скрижалях – на місці страшних масових страт, число яких перевищує статистичні дані, «зрівняні» з «урахуванням похибки»?… Ось зламані іграшки навіки застигли у виструнчених позах біля входу до метро Дорогожичі. Оплаканим чи ніким не оплаканим діткам? Тут завжди квіти, і урочисто сиві воркітливі голуби підбирають хлібні крихти, що розкидають для них такі ж галасливі хлопчаки й дівчатка. Такі ж, як ті?… Такі ж, як і ті… Мощена різнокольоровими плитками доріжка до камінної мінори, написи на якій трьома мовами ( «Голос крові брата твого взиває до Мене із землі») чи здатні вмістити – осягнути – увібрати – оповісти – розказати – передати – увічнити – акумулювати – зберегти – оплакати – застерегти – навчити – упередити – відвести – уникнути – раз і назавжди? Православний хрест близько до дороги, по якій щодня тролейбуси – автівки – вантажівки – автобуси незчисленним потоком, у тіні гігантської телевежі. Хрест у вишиваних рушниках позначає умовне місце страти численних українців тут. Мінори – хрести – пам’ятники – скульптурні групи – надписи в лабіринті посипаних червоним гравієм доріжок, обсаджених декоративними кущами й квітами – красиво й вибагливо… А на місці старанно закиданого й затрамбованого нацистською, а потім і комуністичною владою Бабиного Яру чиїсь (чиї?) діти ганяють м’яча, вправляються в стрибках на скейті – зручний розгін! та й де ж його вправлятися, як не в рекреаційній зоні? Кому це треба? Їм, мертвим? Нам, живим? Нам, живим…

Але ні Нюся, ні Клава ще цього не знають, як і не знають усієї правди про Бабин Яр. Та й чи хто може знати її, оброслу легендами й переказами, як старе дерево лишаями й мохом? Чутки, домисли, страшні оповідки… Чи наблизять до того… того, що сталося там? Окреслять сутність невідворотно втраченого, дитинного «нерозпізнання» національності? Чи там, у себе на острові (а може, це був острів їхньої щирої дитячої ізоляції), вони колись ставили одне одному такі запитання: «Українець? Росіянин? Єврей?» Одна мова – одна національність – один спільний простір існування.

«Наказано всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до 8 год. ранку при вул. Мельника – Дехтярівській (коло кладовища).

Всі повинні взяти із собою документи, гроші, білизну та інше.

Хто не виконає цього розпорядження, буде розстріляний.

Хто оселиться в жидівських помешканнях чи розграбує предмети з тих помешкань, буде розстріляний».

Як це можна було пояснити? Та й чи взявся б хто це пояснювати? (Може, Поля? «Нечисть сіра прийде, буде клацати зубами, смертю дихатиме, і ви підете звідси. Підете назавжди…») Вони підуть, прикликані цим розпорядженням, щоб уже ніколи не повернутися? Ці люди зі смішним прізвищем Цалік, старша дочка яких, Роза, вчилася з Жорою в одному класі, а дід Йося цілими днями плів кошики з нарізаних рівненько острівських верболозів?

Отже, є німці двох «видів». Німці двох видів? Як так? Одні, ті, що ходять по молоко, складають на купу свій зелений одяг, кидають у кутку автомати й біжать купатися на Дніпро, і оці, інші, які… Які? Чи це люди? Чи лише «німці»?