Катерина дуже шкодувала, що не змогла зустрітися з давнім другом, розпитати про його життя й просто побалакати. Деякий час вона ще сподівалася, що Роман надішле хоча б вітальну листівку до якогось свята. Але його сліди розтопилися, зникли десь у незнайомому житті, залишивши в її пам’яті спогад про палке освідчення в коханні того темного та дощового осіннього вечора.
11
Діда Ореста вдалося таки умовити самому з’їздити в гості на малу батьківщину та відвідати родичів і сестру Марічку.
– Без Варі не поїду! – упирався він.
– Зараз з’їздиш без мене, а через рік я оклигаю й зможу з тобою поїхати, – умовляла його бабуся.
– Поїду лише з тобою, – стояв дід на своєму.
Умовляла його вся родина не один день. Згодився поїхати лише тоді, коли накупили подарунків для родичів та Марічки й зібрали йому в дорогу валізу. За три тижні дід Орест повернувся від гостей весь сяючий, задоволений та помолоділий.
– Це мені гори сил надали, – хвалився він. – Там така краса, як у раю! А повітря чисте, хоч ножем ріж.
За вечерею, коли всі зібралися за круглим столом, почав дід розповідати про поїздку.
– Рай і тільки! – захоплено говорив він із блиском в очах. – Знаєте, як там трави пахнуть гарячим роменом? А восени Сян, розповідала Марічка, був цього року сердитим та каламутним. Річка, яка завжди здавалася тихою і смиренною, як сказилася… Ішла вода так стрімко, що зривала береги, зносила побудовані греблі й навіть виривала з корінням віковічні дерева. Ось так, мої любі.
– Діду, розкажи про Марічку, – попрохала Катря, коли його емоції потроху вгамувалися. – Як вона живе сама в горах?
– А так і живе. У неї світла в хатині немає, не кажучи вже про телевізор.
– У наш час це навіть важко уявити, – сказала Катря.
– Їй робили пропозицію, щоб перебиралася в село, обіцяли й будинок колгоспний виділити, але вона не захотіла. Каже, що мати наша дала обіцянку Пресвятій Богородиці, то ж навіщо Бога гнівити та лихо на себе й на сина накликати?
– Її син і досі живе на Сахаліні? – спитала Марина.
– Так. Дослужився вже до мічмана корабля! Кожного року у відпустку приїздить до матері з дружиною та дітьми. Їх у нього двоє: хлопчик і дівчинка – близнята.
– А де ж Марічка бере хліб, продукти й все необхідне? – запитала Катря.
– Її хрещениця Орися працює у Великому Майдані поштаркою. Вона й листи носить Марічці, і грошові перекази від сина й заодно купує щось із продуктів. Приходить Орися до Марічки раз на тиждень, та то не біда. Марічка не самотня. У неї завжди бувають люди.
– Чому? – нетерпляче спитала Катря.
Їй хотілося побільше дізнатися про незнайому родичку, яка живе далеко від цивілізації, загублена десь високо в горах, у хащах старезних лісів.
– Вона лікує людей травами. Збирати їх – ціла наука! Одні треба збирати рано-вранці, поки не спали роси та не зійшло сонце, інші – вдень. Є такі трави, що можна збирати лише один день на рік, на Йвана Купала, та й то лише опівночі. Деякі люди її побоюються, кажуть, що вона відьма, але то брехня. Марічка виліковує навіть тих, від кого відмовилися лікарі.
– Справді?! – вихопилося в Катрі.
– Чиста правда! А ще в неї відкрився дар яснобачення.
– Ну, це вже ви, Оресте Мироновичу, загнули! – скептично посміхнувся зять.
– Не мені й не вам судити, – образився дід. – Якщо б це була брехня, то до її хати й стежка поросла б травою. А так люди йдуть і йдуть, навіть здалеку приїжджають. Кого не лікує сестра, то радить, що треба зробити, куди звернутися. А грошей за це ні з кого не бере, каже, що це дар Божий.
– Задарма, виходить, допомагає? – з недовірою запитав зять.
– Добрі люди самі віддячують чим можуть. Хтось грошенят трішки біля образів залишить, хтось харчі принесе, а хто нічого не має, той подяку залишає.
Катрі дуже закортіло запитати діда, чи Марічка щось сказала про неї, Федька та Сергійка, але стрималася. «Дід, напевне, про мене запитував», – подумала вона та вирішила, – запитаю в нього, коли будемо наодинці.
Жінка вклала Сергійка спати й майнула в батьківську хату.
– Діду, ти ще не спиш? – спитала тихенько, прочинивши двері.
– Заходь, Катрю, заходь, – запросив дідусь. – Я знав, що ти обов’язково прийдеш.
– Звідки ти міг знати?
– Здогадався. Ну що, дзиґо, зізнавайся, що треба?
– Діду, – Катря зам’ялася. – А ти… ти в Марічки про мене не запитував?
– Хм, – посміхнуся дід. – Лисиця і все! Прийшла, бо знала, що запитував. Чи не так?
– Розкажи. Будь ласка.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу