Світлана Талан - Спокута

– Подумай, що ти робиш! – ще не втрачаючи надії, сказав Роман.

– Я роблю те, що мені велить моє серце, – відповіла Катря й хотіла легенько відсторонити його руки, але хлопець зненацька швидко обійняв її за шию і поцілував у губи. Катря відчула його гарячі та м’які губи й не встигла отямитися, як він різко повернувся й зник у темряві.

Давно не бачило й не чуло село такого гучного весілля. У дворі був величезний намет, під яким тяглися довгі ряди столів, застелених суцільною новою клейонкою. Столи ломилися від безлічі страв і продуктів, про які вже селяни забули. Були тут і копчені ковбаси, і балик, і печінка тріски, і зниклі з прилавків крамниць прибалтійські шпроти. З Києва були привезені під заказ для Івана Максимовича скляні пляшечки з новинкою – напоєм «Coca-Cola». Весілля, як годиться, було комсомольське та безалкогольне. Але це було лише для «годиться», бо на столах стояли чайники, ущерть наповнені горілкою. А в деяких із них був навіть сільський самогон, який дід тишком-нишком вигнав для такого випадку. Сукню для нареченої знову ж таки привезла з Москви хрещена мати. Мало не все село збіглося подивитися на наречену, на якій була вдягнута не звичайна фата, а капелюшок, прикрашений білосніжними трояндами, а фату замінив легкий, як ніжна хмаринка, прозорий шлейф, що звисав позаду капелюшка. Було присутнє усе найвище начальство з райцентру, і люди йшли до подвір’я Тарасюків подивитися на дорогі легковики та на поважних людей у блискучих костюмах і краватках. Селяни, яким не випало честі бути запрошеними на гулянку, товклися довкола обійстя, заглядали через огорожу та у відчинені ворота. Час від часу про них згадували, виносили кухлі та чайники, на підносі хліб зі шматочками дорогої копченої ковбаси та частували. Село гуло та гуляло, бо голова колгоспу женив єдиного сина, і інакше не мало бути.

За дружка Федько узяв найближчого друга. За суцільним гармидером, жартами, сміхом та веселощами ніхто не помічав смутку, що заліг в очах Романа. Це бачила лише Катря, але їй сьогодні зовсім не хотілося цим перейматися. Вона була весела, жвава і щаслива, її душу переповнювали почуття та сподівання на щасливе майбутнє…

Дуже нелегко було вмовити батьків Федька, щоб ті погодилися на місце проживання молодят у новозбудованій хаті. Поліна Лаврентіївна мало не верещала, що вони будуть осоромлені перед усіма жителями села, бо ще такого не було, щоб єдиного сина віддавати в прийми, коли в нього є двоповерховий будинок. Доводи про те, що молоді будуть жити окремо, у своєму будинку, ніяк на неї не діяли. Урятувало становище тільки те, що Катря категорично заявила, що хоче залишити дівоче прізвище. Після чергового приступу вереску Поліни Лаврентіївни довелося піти на компроміс. Сварлива свекруха погодилася нарешті, щоб новоспечена сімейна пара жила в будинку Катрі, лише за умови, що наречена візьме все ж таки прізвище Тарасюк. Дід, звичайно, був у розпачі, але куди було подітися онуці? Дід потім майже два тижні ходив набундючений та невеселий. Лише тоді, коли до весілля залишилося пару тижнів, він включився в підготовчі турботи, і його душевний сум трохи розвіявся.

Молодята отримали на весілля такі подарунки, про які можна було хіба мріяти. Шановні гості з міста, батьки та родичі подарували їм і новенькі м’які меблі, і стінку «Перлина», і пилосос «Ракета», і телевізор «Рекорд», і пральну машинку «Хвиля», і навіть килими та доріжки. Вони отримали усе те, чого не можна було купити в магазині, і навіть якби можна було все це купити, то довелося би працювати не один рік.

Після одруження Федько поїхав знову на навчання, а Катря жила в новому будинку, з нетерпінням чекаючи його приїзду. Вона успішно склала зимову сесію, а на літню, що розпочиналася в липні, поїхати вже не змогла, бо восьмого травня народила сина, якого назвали Сергієм.

Катря була ще в пологовому будинку, коли одного разу прийшов її навідати Федько й розповів, що Романа забрали служити до армії, що відгуляли скромні проводи, на яких були присутні лише його близькі друзі та кілька родичів. Два місяці або навіть трохи більше, тьотя Валя з нетерпінням чекала кожного дня на поштарку, сподіваючись отримати хоча б яку звістку від сина. Уже й до військкомату в місто їздила, щоб бодай щось дізнатися. «Не хвилюйтесь, мамашо, – відповіли їй там, – з вашим сином усе добре. Він служить у лавах Радянської Армії й виконує свій громадянський обов’язок». Незабаром після цього вона отримала першого листа від сина й дізналася, що свій громадянський обов’язок він виконує в далекому й невідомому Афганістані. А ще через півтора роки тьоті Валі принесли з райвійськкомату звістку про те, що її син Волох Роман Павлович зник безвісти. Материнське серце не витримало такого горя, жінка впала, як підкошена, та померла. А ще через рік, саме тоді, коли Катря поїхала на сесію, приїхав Роман. Він продав майже за безцінь батьківську хатину, що вже почала перекошуватися на один бік, сумуючи за господарями. Її купило молоде подружжя, що не змогло зжитися з батьками. Молоді люди сяк-так підремонтували хату, довели до ладу огорожу, вирубали старі, напівзасохлі дерева, викорчували бур’яни, що густо обліпили город і подвір’я, та й переїхали жити. А Роман, продавши хатину, швидко кудись виїхав, нікому нічого не пояснивши. Із собою він забрав лише фотоальбоми та якісь батькові книжки по дереву. Казали люди, що бачили, як хлопець перед від’їздом зайшов на кладовище, де були поховані поруч його батько та мати. Він довго сидів у задумі поміж двома рідними могилами, потім поцілував хрести та швидко пішов на автобусну зупинку.