Світлана Талан - Спокута

– Я згодна, що Роман – хороший хлопець, привітний, працьовитий, щирий. Але люди шукають спорідненої душі й тих, з ким бути поруч приємніше і цікавіше.

– Ти, онучко, ще мала й розумом незріла, – посміхнувся дідусь. – Із часом станеш дорослішою і розумнішою, тоді й побачиш, що ліпшого за Романа немає хлопця на селі. Але дивися, не запізнися, бо дівчата зараз хвацькі. Не встигнеш і оком моргнути, як вкрадуть жениха й оженять на собі. А ти, Катрю, за двома зайцями поженешся – жодного не спіймаєш.

– А я за ним і не женуся. Нехай на Ромка інші полюють, а як на мене, так ліпшого від Федька нема нікого в цілому світі, – сказала Катря, і її темні очі в цей час горіли новим, яскравим світлом.

На стільці висіла червона атласна стрічка з написом «Випускник 1985 р.», а по хаті метушилася схвильована Катерина.

– Навіть не думала, що буду так хвилюватися, – зізналася вона та присіла на диван. – Ще вечір не настав, а я вже стомилася.

– Не хвилюйся, Катрю, – заспокоїла її тихим, співучим голосом бабуся. – Зосередься й заспокойся, бо скоро вже треба буде вдягати плаття, а ти все бігаєш туди-сюди, як мітла по двору.

Бабусині слова були як бальзам на рану, її тихий, спокійний голос завжди заспокоював. Уже за десять хвилин Катря стояла перед дзеркалом і вимогливо оглядала себе з усіх боків. Тоненька талія та високі груди були наче вирізьблені умілим майстром; ноги довгі, рівні, стрункі були ще привабливішими на високих підборах білих туфельок; а у дві тоненькі косички, що тяглися від високих скронь до потилиці, були вплетені маленькі білі квіточки. На струнку спину спадало переливами хвилясте, густе та м’яке волосся; трохи схвильоване й розгублене обличчя дихало миловидною свіжою молодістю і добротою; губи не потребували ніяких помад, бо мали природний темно-вишневий колір; у маленьких, майже прозорих мочках вух – золоті квіточки сережок. Але основною прикрасою, як вважала Катря, була її сукня, що привезла хрещена мати з Москви. І дарма що ту звали в селі фарцовщицею, а дід – спекулянткою, бо обновку вона привезла для Катрі напрочуд гарну. Великий виріз спереду переходив на напівоголену спину дівчини, демонструючи її засмаглість, талія туго стягнута, а далі сукня переходила в ціле віяло рюшів із ажурного, напівпрозорого, ніжного, як квітки вишні навесні, білосніжного гіпюру, аж за коліна, роблячи Катрю схожою на казкову Дюймовочку.

– Ну, як? – онука кинула запитливий погляд на бабусю.

– Королева та й годі! – сплеснула долонями у захваті та. – Не думай, що я кажу це, бо ти наша. Ти дійсно сьогодні виглядаєш неперевершено! Ой, Катерино, розіб’єш ти серце не одному хлопцеві!

– А мені не потрібні всі, – задоволено посміхнулася дівчина, – потрібен лише один, але на все життя.

– Дай-то Боже, – тихо сказала бабуся й чомусь тяжко зітхнула.

Федько з Романом стояли поруч в актовій залі, що була святково прикрашена написами з побажаннями випускникам щасливої дороги в нове життя та повітряними кульками. Катря подивилася на своїх друзів. Федір був одягнений у дорогий, аж блискучий, чорний костюм, з-під якого на піджак лягали довгі язики комірця нейлонової сорочки, стягнутої картатою краваткою; волосся чорне, довге, що майже прикривало вуха, було гарно вкладене в модну зачіску, а лаковані туфлі виблискували. Поруч із ним Роман здавався тьмяним і невиразним. Світле волосся з короткою акуратною зачіскою, що робила його схожим на семикласника, сіренький дешевий костюм, який Роман вже вдягав не один раз, біла бавовняна сорочка й сіра, можливо, ще батьківська, краватка. Та й на зріст Роман був нижчим за Федька. Також чіткі контури обличчя Федора, його чорні брови мали неабияку перевагу перед вигорілими на сонці світлими бровами Романа, а його ясні голубі очі з пухнастими віями робили риси обличчя хлопця м’якими та ніжними, навіть схожими на дівчисько.

Федько побачив Катрю й непомітно кивнув головою в бік дверей. Вона вийшла на вулицю із задушливого приміщення актової зали й вдихнула свіже повітря тихого вечора.

– Ходімо до саду, – шепнув їй на вухо хлопець і, не чекаючи відповіді, потягнув дівчину за собою. – Ти сьогодні така чарівна, така красива!

– Лише сьогодні?

– Ні, ти завжди гарна, але сьогодні – ти найгарніша.

– Тут? У школі?

– Так.

– Лише в школі? – спитала Катря й застигла в чеканні.

Федько обняв її, заглянув у вічі.

– У всьому світі ти найкраща, – прошепотів він.

Катря відчула його подих зовсім близько, і її серце шалено закалатало в грудях. Її губи торкнулися Федькових спочатку несміливо, потім сміливіше, ті мали приємний присмак лісових суниць, потім жадібно, гаряче.