Світлана Талан - Спокута

– Вона ж усе одно буде купувати своїй дочці сукню в столиці, – вставила мати.

– Мамо… Тату… – зніяковіла Катря. – Навіщо такі розтрати? Це ж не весілля…

– Ні, Катерино, – твердо сказав батько. – Ти в нас одна, і все життя ми працювали й працюємо задля тебе. Ти справдила наші сподівання, отримаєш золоту медаль лише ти із трьох випускних класів, а це вже щось та значить.

– А ми, – бабуся лагідно подивилася на онуку, – з дідусем дамо грошей на гарні білі лакові туфлі на високих підборах, щоб ти, Катрю, була на вечорі як королева.

– Вона й так у нас найгарніша в селі, – із захопленням сказав дід Орест і тут же, зрозумівши, що ляпнув не до ладу, додав: – На вечорі будеш найгарнішою!

– Дякую вам усім, – сказала Катря.

Щоки в неї від хвилювання стали рожевими, і вона, зрозумівши це, зовсім зніяковіла від такої уваги до себе, і то переводила погляд з одного дорогого їй обличчя на інше, то опускала очі донизу. – Я навіть не знаю, чим заслужила усе це…

– Вчися й надалі добре, – сказав батько. – Хто знання має, той і мур зламає.

За столом знов настала тиша, лише старий годинник на стіні відстукував своє звичне «Тік-так! Тік-так!».

– По правді сказати, – першою порушила тишу мати, – не хотілося б, Катрю, щоб ти так гнула спину в колгоспі, як твій батько, як я, як бабуся й дід Орест. Тобі потрібно вчитися, щоб мати роботу в теплі та фізично не тяжку. Подивися на нашу сусідку Поліну Лаврентіївну. Ходить завжди чисто вбрана, нігті нафарбовані, волосся вибілене, із завивкою – інтелігенція, що тут скажеш!

– І пня вбери, так покрасивішає, – пробурчав дід, бо недолюблював сусідку, а лише терпів її присутність поруч.

– Ну, не скажіть, тату, – не погодилася мати Катрі. – Ви бачили, які в неї руки? Хіба ж такі, як у мене?

Мати покрутила перед собою руками, демонструючи порепані пальці, сухі мозолі та шорстку поморщену шкіру: – А її білесенькі, м’якесенькі від кремів, пахучі.

– А що ж ті руки роблять?! – закипів дід. – Чи вони корів доять? Чи порпаються в городі?! Чи силос коли вигрібали? А можливо, коноплі мочили в болоті? Та Поросючка сама нічого не робить! Діти зі школи город посадять, прополють, викопають картоплю. Що їй ще робити?! Ходить пихата, ніс задерла так, що кочергою не дістанеш, і пнеться, як жаба на корч. Якби з неї всю штукатурку змити, то ви б побачили, що вона на чорта схожа!

– Тату, – дорікнула Марина, – досить вже вам! Ні з того ні з сього розійшлися, як не знаю хто.

– Так ти, Катерино, зрозуміла, куди мати хилить? – спитав батько, коли дід утихомирився.

– Звичайно, татку, – відповіла Катря. – Я обіцяю вам усім, що обов’язково закінчу інститут і буду працювати з дітьми. І зроблю це, як би мені тяжко не було і які б завади на моєму шляху не трапилися.

– Нехай тебе Боженька береже, – тихенько прошепотіла бабуся і нишком перехрестила онуку.

Коли Катря пізно ввечері стелила бабусі постіль, та підізвала її і, діставши зі своєї шафи гроші, простягла їх дівчині.

– Що це?

– Я давно збирала тобі гроші на золоті сережки, – сказала бабуся. – Хотіла подарувати на весілля, а потім подумала, що всі ми під Богом ходимо, і хтозна, як воно далі буде: чи доживу до весілля…

– Нічого не хочу більше чути! – Катря затулила вуха долонями.

Бабуся легенько торкнулася її руки й посміхнулася так лагідно, як вміла лише вона.

– Дурненька! Бери, не соромся, купи сережки та носи із задоволенням. Можливо, частіше будеш мене згадувати.

– Бабусю, – розчулилася Катря й обняла стареньку за худенькі плечі. – Ти в мене найкраща у світі!

– Тут грошей вистачить ще й на трусики та ліфчик під нове платтячко, щоб усе було гарне і новеньке.

– Спасибі тобі, – Катря поцілувала бабусю в щоку.

– Так у нас уже жених є? – хитро примружилась та. – Чи то мені, старій, зраджують підсліпуваті очі?

– Є! Ну то й що?

– А те, що гівно в тебе, а не жених, – сказав дідусь, який якраз зайшов до кімнати й почув останні слова розмови.

– Тому він поганий, що син Поліни Лаврентіївни? – посміхнулася Катря.

– Яблуко від яблуні недалеко падає. Червива в нього, у твого Федька, душа. Ніби святий та божий, а сам на біса схожий!

– Діду! – Катря невдоволено поморщила носа. – Ви всіх Тарасюків недолюблюєте, а до чого ж тут Федько?

– Не Тарасюків, а Поросюків, – дід підняв догори вказівного пальця. – Бо вік уже прожив і можу відрізнити хорошу людину від поганої.

– І хто ж, на ваш погляд, хороший?

– У Ромка добра, щира душа. Він весь у батька, а того я добре знав.