Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Вона була ошелешена… немовби хтось ударив її в самісіньке серце. Майже не здатна дихати, вона наосліп намацала собі дорогу з кімнати, і так боялася збудити Меріон, що лишила двері відчиненими, не ризикуючи клацнути замком.

Дуже довго сиділа вона на краю ліжка, з похиленими плечима, поклавши нерухомі руки на коліна. Світ полетів шкереберть. Розпашіла, вона пригадувала речі, які шепотіла на вухо Меріон Досон – звіряння, які найдосконаліші тортури інквізиції не вирвали би з неї… І не було сумніву, що всі ці палкі зізнання було вилито на папір, щоби вдовольнити цікавість Боббі Мерріка. Тепер усе зрозуміло!.. Яким же дивним вони вважали цей збіг – вона і Меріон – що змогли зустрітися так випадково і знайшли найціннішу дружбу, якої ще не мали!.. От тобі і збіг обставин!

Меріон міцно спала до дев'ятої і прокинулася з неприємним відчуттям, що сталося щось прикре. Дощ лив, як з цебра. У кімнаті було темно. Дув сильний протяг. Двері були відчинені. Вона ясно пригадувала, що зачинила їх.

Зненацька Меріон зойкнула і схопилася за горло обома руками. Короткими, неспішними кроками вона підступила до столу. Путівник зник! Узявши його, Гелен мусила помітити листа. Вона впала на ліжко, плачучи від жалю.

За півгодини, навіжено вистукуючи пальцями по скронях, вона вирішила віднести листа Гелен і вблагати її прочитати його. Вона розповість їй усе і спробує пояснити, яка її участь у цій добродійній зраді.

Її серце шалено калатало, коли вона, з розпашілим лицем, тихо постукала у двері Гелен і не почула відповіді; натиснула на клямку, але двері виявилися зачиненими.

Повернувшись до своєї кімнати, вона ошатно вдягнулася і повільно зійшла гвинтовими сходами; обшукала вітальню, заглянула у їдальню; зрештою набралася відваги й підійшла до столика консьєржа.

– Місіс Гадсон сходила вниз? – спитала вона з пересохлим горлом.

– Вона пішла, пані… А ви не знали?

– Пішла?… Ви маєте на увазі, що пішла з готелю?

– Приблизно о четвертій, пані.

Але… куди?

– Вона не лишала адреси, пані. Сказала, що згодом пошле по свої валізи.

Меріон повільно обернулася і, наче мертва, відступила назад до підніжжя сходів; тоді, після певних вагань, знову підійшла до столика.

– Ви не перевірите, чи для мене немає листа?

Він слухняно перевірив кілька шухляд на стіні позаду себе і перегорнув пачку листів, шукаючи те, що жоден з них не сподівався знайти.

Цілу ніч лила злива, і Вілла Сербеллоні, якщо й не була найсамотнішим місцем у світі, все одно не відстала далеко за цією ознакою від Континентального готелю в Мілані.

Дівчина з рожевим волоссям, млосними віями, липкими від передозування туші, і негарними чорними кудлами над вухами, повідомляла містеру Бренту, що доктор Меррік у чекальні і бажає зустрітися з ним… Ні, він не сказав.

– Містер Брент одягається до сніданку і не може зійти, – промовила вона манірно, поклавши одну руку на слухавку. – Він каже, що ви можете розповісти йому телефоном все, що хочете. Просто зайдіть у кабінку номер два, будь ласка.

– Перекажіть йому, що я йду нагору.

Вона переказала його слова, поки високий юнак з плечима дискобола і конічною талією фехтувальника вистукував своїми тонкими, нетерплячими пальцями на високому бюрку перед комутатором.

– Він каже, що це незручно, – повідомила вона, очевидно не бажаючи повторювати відверту грубість.

– Який у нього номер кімнати? – запитав незворушно доктор Меррік.

– Триста сімдесят вісім; але зрозумійте, що він не хоче вас бачити.

– Ось, хлопче, – сказав він служці під ліктем, – відклади ці сумки і проведи мене до кімнати триста сімдесят вісім.

Містер Брент не одягався до сніданку. Він пакував валізу стільці, ліжко і стіл були встелені одягом, паперами, книжками, туалетним причандаллям і зім’ятою білизною. У кімнаті панував неймовірний безлад. З вельми насупленою міною він відчинив двері й оглянув свого гостя.

– Кажете, Меррік? Ніколи про вас не чув. Що вам треба? Він нахабно заступив двері своїм коротким, коренастим тулубом, поклавши руки на пояс.

– Запитайте мене, і я розповім, – тихо промовив Меррік.

Брент неохоче відступив.

– О, дуже добре, – буркнув він дражливо. – Але говоріть жваво. Бачите, що я заклопотаний… Ніби ж наказав їм унизу, щоб мене не турбували. Він зняв зі спинки крісла яскравий картатий піджак, дібраний до штанів, які були на ньому, і пожбурив його на ліжко.

– Сідайте, якщо бажаєте.