Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Це найкращий його витвір, як гадаєте? – Наважилася урвати мовчанку дівчина в сірому.

– Вишуканий!

Авжеж, вона повинна знати, які саме речі вишукані, роздумувала Меріон. Те слово описувало і її саму… Десь поблизу вона сподівалася зустріти молоду жінку з синіми очима, довгими віями, синяво-чорним волоссям, мабуть, укладеним у так зване пишне каре, усмішкою, спокусливою, як у Мони Лізи, і голосом, що нагадує віолончель. ("Боббі – ради Бога! – запротестувала вона. – Ти певен, що це не арфа небесна? – "Ну, щось на взір того", – згодився він.)

– Що ще тут цікавого? – запитала вона після довгої мовчанки.

– Ніколи тут не була, – відповіла Гелен. – Думаю, що сади і якась заморська папороть. Ходімо подивимось? Ви одна, чи не так?

– Авжеж, сама і самотня.

Стукіт їхніх каблуків відлунював у просторому коридорі, поки вони шукали осіннього сонця. На терасі вони завагалися, розпитали доглядача і пішли широкою доріжкою на північ через декоративні сади, справжній витвір мистецтва.

– Ви приїхали з Беладжо?

– О так. Минулої ночі вона прибула з Лугано і зупинилася в невеликому сільському готелі… Думала, що буде тут, мабуть, з тиждень.

– Гм… тоді ви мусите переселитися нагору до Вілли Сербеллоні. Я була би така щаслива!

І скоро вони назвали себе, пуп’янок дружби розквітнув з бистротою, природною для зустрічі двох самотніх одноземців в чужому краї. Молода місіс відразу ж розповіла свою історію.

– Буде набагато краще, якщо йому не доведеться піклуватися про мене, поки не усталиться життя, – пояснила вона. – І, все одно, це моя перша подорож до Європи. Я хочу мандрувати, побувати в різних місцях.

– Дивно, що ви приїхали до Беладжо відразу з Парижа. Звісно, цьому я рада; але тут немає нічого, крім чудесного краєвиду… Люди так не роблять, чи не так? Вони їдуть… о, вони їдуть у всілякі шато або уздовж Рив'єри; Рим, Париж, Неаполь, Флоренція. Як сталося, що ви приїхали сюди?

– Я прочитала про це місце в книжці. Дуже давно… Завжди хотіла приїхати сюди!

Було цікаво шукати взаємні інтереси. Доктор Досон щойно закінчив Медичну школу в червні. Отримавши першу відзнаку, він потрапив до Відня. Нейрохірургія – це його спеціяльність… Гелен отримала листа, саме цього ранку, від друга з Детройту, який близько знав молодого лікаря, що одержав другу відзнаку на цьому курсі. Безсумнівно, що доктор Досон добре його знав.

– Меррік? – чоло Меріон зморщилося, поки вона пригадувала. – О так, серйозний хлопець, чи не так? Але ж ви ніколи не зустрічали його…

– Я його бачила… Думаю, що ви описали його… досить добре.

– Який милий грот!.. Ходімо вниз!

Вони зійшли у вкриту мохом, оброслу папороттю місцину і сіли на кругле кам’яне сидіння, повернувшись до ліпнини Пана на вишуканому постаменті.

– Чому ж він такий серйозний? – запитала Гелен. – Певно, що в нього все просто чудово!

– Думаєте, що він виглядає серйозним?… Невже? То найбільший шалапут, якого я тільки бачила!.. Серйозний?… З цією капосною посмішкою?

– О, ви маєте на увазі Пана!.. Він малий чортяка!

– А ви досі думали про молодого доктора Мерріка. – Меріон прикусила нижню губу, хитро усміхаючись, і таємниче приплющила одне око. – Можливо, що він взагалі ніколи не був серйозним. Це йому не потрібно. Страшенно багатий, чи не так?

Вони мандрували далі, час від часу натрапляючи на чарівні несподіванки – короткий марш збитих східців біля муру, покритого виткими трояндами, що спускалися до тінистої загати – невеличкої класичної альтанки, де плитняк був всипаний утеклим зжовтілим листям. Меріон дала волю своїй уяві, балакаючи про любовні романи й інтриги, які приховували ці безлюдні закамарки багато літ.

– Тепер він у Брайтвуді, – зауважила Гелен під час першого антракту в рапсодії своєї нової приятельки. – То шпиталь доктора Гадсона; а тому, природно, це мене цікавить.

– Так, звісно, – Маріон усміхнулася загадково.

Полудень вже давно минув. Невеликий човен, що привіз Гелен, був пришвартований до причалу. Їм допомогли сісти в нього. Вони обоє мовчали п’ять хвилин – Гелен вдивлялася в срібні брижі на тихій воді, а погляд Меріон був прикутий до прегарних терас і воріт вілли.

– Гадаю, – мовила Меріон мрійливо, – що це найчудовіше місце, яке я тільки бачила!

– Одного я не можу зрозуміти, – обличчя Гелен було втіленням недомислу. – Як вони могли допомагати одне одному – внутрішньо… Разом отримали відзнаку… мали однакову спеціялізацію… це також дуже обмежена царина!