Тієї ночі снилися мені різні цікаві історії, снився Станіславів мого дитинства, стара хата, маленькі поплутані вулички, але не снився ані Ринок, ані Лютеція. Можливо, тому, що я напився, а може, Олена вплинула на мене гіпнозом?
Наступної ночі так само я не зміг повернутися в той сон. Зима хурделила снігами, подвір’я геть замело, але я його не розчищав, просто сидів у хаті й читав. Сніги сягнули вікон. Сусіди, мабуть, думали, що я помер. Я бачив, як вони з вулиці зиркали на моє подвір’я і розмовляли, осудливо хитаючи головами. На їхні подвір’я було любо поглянути — сніг відкинуто, доріжки заметено. Але я нікого не чекав. Та, що могла б прийти, не прийде. Не прийде Юля, бо вийшла заміж, не прийде Олена, бо теж збирається. А мені самому нікуди не квапилося, мені подобалося моє Макондо, й зовсім не тягнуло в центр. Гроші тепер були, я накупив продуктів і міг хоч би й місяць носа не показувати, ще й хліб почав пекти сам. Поволі сни, до яких я звик, розприслися без сліду. Я почав вірити в те, що дівчина з моїх снів не має насправді жодного стосунку до тієї Люції, яку я бачив увіч. Мабуть, я її бачив і раніше, запам’ятав, а потім вона почала з’являтися в моїх снах, як пояснила Олена. Так уже не раз бувало...
Я писав про Вагилевича. Один із романів, які так і не будуть ніколи викінчені, бо коли тебе не друкують, писати роман непросто. Але тоді я ще писав, розшифровував його сни й шкодував, що мої сни були такі куці.
Зателефонувала Олена й запросила на весілля. Я здивувався й запитав, чи вона питала дозволу у свого тата й тітки.
— Їх давно вже попустило, — заспокоювала, — приходь. Вони в захваті від майбутнього зятя. Прийдеш?
— Можливо.
— А що там Вагилевич?
— Якраз пишу про нього.
— Може, так виглядає реінкарнація? Він переселився в тебе?
— А ти в Лютецію чи Юлію?
— Мені більше подобається Лютеція. А Юлія — це і є, мабуть, Юля. Хоч і не така стерва, як у Вагилевича.
— Чим тобі подобається Лютеція?
— Тим, що така невловима. Ніби поруч, а водночас за межею. Мрія, яка ніколи не збудеться. Кожен з нас носить у собі подібну мрію... Між іншим, знаєш, кого я бачила? Карлика. Того самого. З клапатими вухами. Він працює... ти будеш здивований... листоношею. На вашій пошті.
— Ти була у Винниках?
— Їздила на лижви.
Молоточки застукали в моїх скронях. Ще одна загадка? Карлик, який передавав записки Вагилевича, розносить тепер листи? Але чому це мусить бути той самий карлик? Ні, це інший карлик. Інший, але... тут я пригадав останній запис Вагилевича.
— Чого ти замовк? — запитала Олена.
— Заткало.
— Тебе так знервував той карлик?
— Ні. Дещо згадав...
— Про мене?
— Еге ж, — збрехав я. — Ти прекрасна. Я буду тебе згадувати все життя.
— Тобто не прийдеш...
— Волію зберегти тебе у своїй пам’яті такою, як в останню нашу ніч.
— Можна, я тобі інколи зателефоную, і ми помовчимо?
— Добре. Якраз мовчання удвох мені й бракує.
Іван Вагилевич
Останній запис. Лютий 1844. Винники
«Уранці я почув звук ріжка, потім у браму хтось почав гупати. Я накинув кожуха й спустився на подвір’я, геть усе засипане по коліна снігом, вітер шарпав крони дерев, сніг ішов безупину і скрипів під ногами. Мені ледве вдалося відчинити браму. За нею тупцяв знайомий поліцейський. Неподалік чекали сани, запряжені двома засніженими кіньми, та ще один поліцейський з батогом, а на санях лежало щось накрите рядном і снігом.
„Моє шанування, пане Яне, — сказав він, приклавши долоню до шапки. — Що то вас так замело? Треба двірникові сказати, щоб зайшов до вас. А ми тут опитуємо людей. Он у тому ліску навпроти ми знайшли повішену дівчину з рудим чи, точніше кажучи, помаранчевим волоссям. У дорогій шовковій сукні. Чи не доводилося вам її бачити?“
„Н-не знаю... дівчата з таким волоссям траплялися не раз“, — пробелькотів я, затинаючись і перехоплюючи подих. Відчув, як мені стало гаряче, і вдихнув на повні груди свіжого повітря.
„Везе ж вам... бо мені такі не стрічалися. Вона тут... на санях... ходімо поглянете...“
Я пішов за ним, волочачи ноги, налиті свинцем. Він відгорнув рядно. Обличчя дівчини було жахливо спотворене птахами, вона могла бути схожа і на Люцію, і на ще когось, але я не мав сумніву, що це вона. Її розкішне волосся, у якому заплутались дрібні галузки, сухе листя і хвоя, спливало уздовж тіла, сукня була та ж, що й останнього разу, коли я її бачив, — червона, з шовкового мусліну з білим мереживом і білими коронками. Тільки кожушка не було. Куди він подівся?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу