Юрий Винничук - Лютеція

„Можливо, це Люція Хмелевська, — сказав я, відчуваючи, як колотить моє серце. — Живе... тобто жила на Хорунщині“.

„О, доня пана Хмелевського? Який жах! Але ви не певні?“

Щоб упевнитися, я мусив би оглянути її ліве плече, але ж тоді поліцейський зрозуміє, що між нами щось було, та почне випитувати далі. Звідки б я міг знати про татуювання, якщо не був із нею близьким? Хоча наяві і справді не був. Я розвів руками.

„Що ж, — зітхнув поліцейський, — тоді рушимо далі...“ — Він зробив зо два кроки, зупинився, потупав чоботами, струшуючи сніг, і обернувшись до мене, промовив: „Може, вас буде цікавити... У неї на лівому передпліччі витатуйований голуб. І так, між нами, останнім часом було виявлено понад три десятка загиблих з такими знаками. Усі вони загинули трагічно або ж вчинили самогубство. Не знаю, що їх об’єднує. Наш художник замалював їх. Ось, погляньте... — він вийняв з-за пазухи невелику папку, розгорнув і показав мені рисунки. Я впізнав кількох з тих, кого бачив у шинку. — Нікого вам не доводилося раніше бачити?“

„Ні“.

„А цього карлика?“ — він показав ще один рисунок.

Я відчув, як захлинаюсь повітрям, і закашлявся.

„Так, я бачив його... — видушив я захриплим голосом. — Раз чи двічі навіть розмовляли“.

„Цілком слушно, що ви про це розповіли, — покивав головою поліцейський і не без іронії додав: — бо вас із ним бачили. І про що ви говорили?“

„Нічого особливого. Про Юлію...“

„A-а, так-так... Юлія... la femme fatale... На жаль, її розпитати не можемо, виїхала до Кракова. А все ж... лише Юлія була темою ваших бесід?“

„Так. Ви ж, мабуть, знаєте усі перипетії наших стосунків“.

„Звичайно, — він усміхнувся у вуса. — Що знає весь Львів, те мусимо знати й ми. А деколи й значно більше... — тут він загнувся, мабуть, спохопившись, що це може скидатися на натяк про їхніх агенток. — Але як ви з тим карликом зазнайомилися?“

„Я з ним не знайомився. Навіть не знаю, як його звати. Він якось підійшов до мене і заговорив. Зголосився передати записку Юлії“.

„Ага... записку... І ви передали?“

Я тут вирішив триматися своєї версії.

„Передав“.

„І знову мушу зазначити, що це похвально з вашого боку. Маю на увазі те, що ви в цьому призналися. Бо є свідки, які бачили, що ви якусь записку писали“.

„Мені нема чого приховувати“.

„Не сумніваюся, пане Яне... не сумніваюся... Ну, що ж, вибачайте, що потурбував. Просто сліди вели до вашого будинку...“

„Які сліди?“

„Сліди з лісу... через оте пасовисько... Хтось ішов до вас... але не дійшов... Однак це жіночі сліди... розмір ноги той же, що й у покійної. На жаль, сніг їх присипав, і відбитку підошви не видно. Тому твердо засвідчити, що йшла саме вона, не можемо. Сліди обірвалися он там — за тією вербою. Вперше щось подібне бачу. Таке враження, що хтось ішов, ішов, а відтак піднявся у повітря. Але менше з тим... Ага, ще забув... Оця книжка... — він витяг з-за пазухи томик Шлегеля. — Ми її виявили в снігу там, де вона повісилася. Це щось наукове. І це доволі дивно. Зазвичай панночки мають при собі якусь поетичну книжку або молитовник. А тут — науковий трактат. Вам, мабуть, це буде цікаво? Візьміть собі. Якщо знайдете там розгадку її самогубства, повідомте нам. Будемо дуже вдячні. І ще одна несподіванка — кудись зник її кожушок. Не могла ж вона серед зими прогулюватися в самій сукні. Навіть якщо вирішила покінчити самогубством. Тоді б на неї усі звертали увагу. А кожушка нема. Отже...“

„Отже, вона не сама повісилася“, — сказав я.

„Браво, пане Яне, мені така сама думка спала, щойно я це зауважив. Але поки що ситуація темна... Ну, моє шанування“.

„А що той карлик?“ — зупинив я його.

„A-а, карлик?.. Шукаємо. Є підозра, що це дуже підступний вбивця. Належить до таємного кола людей, прибраними іменами яких є карти. Ніхто з них не мав імені — лише назву тієї або іншої карти: туз, король, краля, митусь... А карлик... він був джокером“.

Я відчув, як мені стає ще гарячіше. Он воно що! Адже в колоді карт два джокера, а не один!

Ми прощаємося, я повертаюся до хати, відчуваючи, як мене душить розпач, заки переступаю поріг, уже не стримую сліз. Невже вона йшла до мене? До мене? Наливаю тернівки й випиваю одним хилом. Потім підходжу до вікна й довго дивлюся на пасовисько, засипане снігом, яким блукають чорні ворони, і видніються сліди, що тягнуться навпростець від лісу. Біля старої трухлявої верби вони різко уриваються. Потім я дивлюся на засніжений ліс. Поміж чорними каракуватими скелетами грабів щось мигоче. Я відвертаю погляд».