Юрий Винничук - Лютеція

— Якби ж то я мав під боком такого психіатра, як ти, щоб мені підказав, як діяти. А так пропав цілий рік ні за цапову душу.

Ми пили вино, розмовляли, і я вдячний був їй за те, що вона може мене вислухати, а мені не соромно признаватися в тому, в чому не признався б нікому іншому.

Несподівано я побачив клаповухого карлика, він був зодягнений в дублянку, а під нею в костюм, і виглядав дуже поважно на своїх кривеньких ніжках. Він теж сховався в кнайпі, акуратно струсив сніг з коміра, вийняв з кишені гребінця й зачесався. Потім пробіг очима по залі, на мені зупинився на мить довше, відтак підійшов до бару випростав руку й постукав монеткою, затисненою в пальцях, по прилавку, бо головою не сягав. Бармен перехилився й привітався, видно, вони зналися. «Як завжди?» — запитав бармен. Карлик кивнув, і бармен простяг йому келих коньяку. Карлик поклав гроші й рушив у глиб зали. Я дивився йому вслід з очевидним ошелешенням.

— На що ти так витріщився? — запитала Олена.

— Цей карлик схожий на того, який снився Вагилевичу. Пригадуєш, я тобі розповідав про його сни.

— І це саме той карлик?

— Я його теж бачив у снах. Тільки вбраний був інакше.

— Чому ж ти його не запросив до нашого столу? Може, ми б довідалися багато чого цікавого.

Вона глузувала з мене, але насправді поява карлика чомусь мене стривожила. Щось повинно статися. Може, і справді підійти до нього й запитати... Що запитати?

Ми спорожнили обидві пляшки, і я взяв ще одну.

— Ти мене хочеш споїти?

— Але ж воно так легко п’ється. Хіба ні?

— Мені подобається з тобою вбивати час, — сказала Олена.

— Мені й мовчати з тобою подобається...

— Шкода, що це не може тривати довго.

— Так... — погодився я. — Ти теж збираєшся заміж, як і Юля? — Вона кивнула. — Кого тобі підшукали?

— Людину, за якою буду чутися, наче за муром.

— Розкажи про нього.

— Йому тридцять два, одружений не був, хірург, доцент.

— Ти з ним достатньо поспілкувалася?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що це ідеальний вибір.

— Але з ним вбивати час тобі отак не вдасться?

— Мабуть, ні.

Карлик виплив з напівтемної глибини приміщення, пройшовся попри нас, глипнувши на мене ще раз, і зник у дверях. На вечірніх вулицях випогодилося, знову заметушилися перехожі. Я підійшов до бармена.

— Ти знаєш того карлика? Хто він?

— Є такий вираз: «це той, хто рішає питання». Так от — він рішає питання.

— То хто ж він?

— Не знаю. Але коли треба посередника з ментами, суддями чи кагебістами — він тут як тут.

Посередник... для Вагилевича він теж був посередником...

— Поїхали до тебе, — промовила Олена.

Я взяв ще дві пляшки, розрахувався, і ми вийшли на вулицю. Погода була гидотна, мокрий сніг під ногами перетворився на кашу й розповзався. Дрібна мжичка сіялася в обличчя.

Удома в мене було вимкнене світло, а без світла — й опалення — холод панував у кімнатах. Я запалив свічки, ми розташувалися на канапі, накрившись ковдрами, закинули ноги на столик, пили вино й розслаблялися. Олена попрохала, щоб я почитав їй сни Вагилевича, я читав, вона замріяно слухала, схиливши голову мені на плече. Так виглядало наше прощання. Ми цілувалися, а в ліжку, роздягнувшись догола, притулилися одне до одного, та заснути не могли. Тоді я встав, засвітив ще кілька свічок, налив по келиху вина, сів проти неї і відгорнув ковдру. Вона лежала переді мною у всій своїй оголеній красі. Я простягнув келих і розсунув її ноги. Ми пили вино, а я любувався її піхвою, Олена дивилась на мене з усмішкою, підігнувши ноги в колінах, щоб я міг досхочу намилуватися, а я мовчки дивився на неї, просто дивився і п’янів, бо нема кращої півонії понад піхву, і нема кращої орхідеї понад неї, і нема нічого кращого понад цю розкішну троянду ночі. І коли я цілував її, вона розкривалася переді мною, як Фаюмський лабіринт, як Вавілонська бібліотека, як Всесвіт. І мене зовсім не переслідувало бажання проникнути туди, ані як злодій, ані як розбійник, мені досить було цього делікатного контакту. Але вона поволі пересунулася головою донизу, і я відчув, як хвиля насолоди затоплює і мене. Опісля ми лежали якийсь час в безруху, вона — спиною до мене, я — з її стиглим персом у жмені, зануривши носа в полум’яне волосся. Нам було тепло під двома пуховими ковдрами й затишно, ми швидко заснули.

Ще одна цнотлива ніч із цнотливою дівчиною. Можливо, комусь здасться, що вона була недостатньо цнотливою, але те, що відбулося між нами, все ж було просякнуте невинністю. Скільки в мене таких ночей було? Про такі ночі якось навіть незручно друзям признаватися, більшість із них ніколи-ніколи не пережили нічого подібного, можливо, тому, що їм дівчата не довіряли, або вони не вбачали в цьому особливого кайфу. Але ні, таки щось у цьому є, коли потім не відчуваєш жодних зобов’язань, мовби й нічого не було, але щось таки було, оце довірливе лежання поруч, поцілунки без особливої пристрасті, але щирі й ніжні, ковзання рук по тілу — обережне й полохливе, і шепіт... шепіт, хоча в цілому будинку нікого, крім нас, але хочеться не говорити, а саме шептати, як шепталося в дитинстві з іграшками перед сном...