Юрий Винничук - Лютеція

— Справді? — чогось хихикнула дівчина, змірявши мене поглядом з голови до ніг. — А як мені вас відрекомендувати?

Мені не хотілося нічого зайвого про себе казати, тому бовкнув: Юрко з альбомом.

— Альбомом? Яким альбомом? — витріщила вона свої чудові оченята так, мовби я згадав не про альбом, а про дресированого гіпопотама.

— Мальованим.

— Пхи... Які ми гонорові! — Вона крутнулася на підборах і зникла, а за хвилю вернулася й без слів провела мене до вітальні.

Пані Аліна виплила до покою, мов королева, у розкішному білому халаті з золотим тисненням. Вона практично не змінилася, була така сама вертка й балакуча. Я поцікавився, як процвітає її Школа.

— Ох, Юрцю, ще тягну, хоч мені вже то трохи тяжко. А кинути не можу, бо такі люди в то всьо закручені, що можуть бути клопоти. А ви як? Далі шукаєте роботу?

— Та ні. Уже знайшов. Помагаю писати генералові мемуари.

— І то все? А куди зникли ваші письменницькі амбіції?

— Лишилися при мені. Пишу в шухляду.

— І знову все зашифровуєте в метафори та асоціації? Я інколи думаю, що така література колись буде мати навіть більшу цінність, ніж та, що буде писатися в лоб. Хоча мій досвід підказує, що для тирана поет, який оминає політичні теми, рівно ж небезпечний, як і той, хто відверто кличе до бою. Е, та не буду вам голову морочити. З чим прийшли? Бо не вірю, що просто так, аби лише провідати стару схоровану бабцю.

І тоді я показав їй альбоми з фотографіями, які прихопив із собою. Пані Аліна уважно їх розглянула, і я навіть не здивувався, коли вона сказала, що багатьох осіб з цієї колекції знала особисто й дуже близько.

— Я вам скажу, що то за родина — то родина графа Дуніна-Борковського. У тому роду були українці й поляки, були там запорізькі козаки, був полководець короля Карла П’ятого, був навіть один, як казали про нього, упир, були письменники і колекціонери мистецьких річей, і був добрий мій знайомий, львівський воєвода Петро Дунін-Борковський. Петрусь... — Вона мрійливо закотила очі, потім додала: — Усі вони повиїжджали, а я, бідна, не маю з ким згадати старі часи.

— Геть усі виїхали? — перепитав я. — Бо, власне, я хотів це з’ясувати.

— А де ви ці альбоми взяли? — Я пояснив. — A-а, в Брюховичах? О, та то якраз вілла пана графа. А той генерал, скурвий син, її загарбав. І кажете, що там ще повно старих річей? A-а то злодійня францувата! Знаєте, що я вам скажу... є одна поважна пані, яка нікуди не виїхала. Вона ще жиє. Я, правда, з нею погнівалася... точніше, вона зі мною... і, як завше то буває — через хлопа. Уже не згадаю, хто в кого відбив... вона в мене чи я в неї. Вона є на цих світлинах. О, прошу дуже.

І вона показала вродливу дівчину в спортовому теплому костюмі на лижах.

— Рената... Реня... так ми її кликали. Вона теж з роду Борковських, і, між іншим, часто бувала на тій віллі. Там відбувалися незлецькі бали з феєрверками. Але нащо вам то всьо ворушити? Нащо вам ті всі люди?

— Мені здається, що вілла мусить ховати в собі таємницю.

— Гадаєте знайти скарб?

— Хотілося б, але то марні надії.

— Ну, то ось вам адреса Рені. Скажете, що я її вибачаю... — Вона замислилась. — Чи прошу вибачення?.. Гм... Одне з двох. Але ви скажіть, а вона поправить. То така нендза [7] Нендза — біда, злидні. , що всьо пам’ятає.

— Вона, часом, не графиня?

— Ну як вам сказати... дочка графа. Але вийшла заміж за інджінєра, родина від неї відмовилася. Помирилися лише перед війною. А чоловіка її забрали до війська, і він згинув у Катині. Мала двох синів, обидва виїхали до Польщі не так давно, а звідти — до Америки. Тепер жиє сама.

Я не став зволікати і, поцілувавши руку пані Аліни, подався на Новий Львів. Пані Реня мешкала в маленькій старенькій хатині з невеликим садом. У саду копошилися кури. Худенька жвава літня жіночка сипала їм зерно й примовляла. Я зачекав, коли вона обернеться, і привітався. Потім передав вітання від пані Аліни й сказав, що вона все вибачає.

— Вибачає! Вибачає? — аж захлинулася від обурення жінка. — Вона мене вибачає? Та то вона в мене повинна просити вибачення!

— Ой, я все наплутав, — заторохтів я, — вона, власне, й просила її вибачити. Не казала, за що, то я й помилився.

Господиня перевела дух і запитала:

— І ви задля того мене навідали?

— Ні. Хочу вам показати деякі світлини.

— Ага... — Вона хвильку роздумувала, відтак кивнула: — Тоді ходімо до хати.

Я слухняно пішов за нею. В хаті було чисто прибрано, на столі стояла стара ваза з квітами. Ми сіли до столу, і я виклав перед нею альбоми. Пані Реня не могла натішитися, вона виймала світлини, обертала їх другим боком, голосно зачитувала. Тут я подумав, що не попередив, що мушу їх забрати назад, а вона може подумати, що я хочу їй віддати. Але, на щастя, вона все зрозуміла правильно, і коли переглянула, відсунула їх від себе.