Юрий Винничук - Лютеція

— Ви Брежнєва читали? — запитав несподівано. Я кивнув. — Ось приблизно такий стиль. Простий, діловий, деколи з гумором. Леонід Ільїч же ж талановитий стиліст?

— Так-так, — погодився я з готовністю, помітивши його допитливий погляд, — він дуже талановитий оповідач. Шкода, що так скупо все описав. Міг би й ширше.

— Це правда. Але ми все зробимо далеко не скупо, а ширше, глибше й вагоміше. Так?

— Як скажете.

— Тоді берімося до роботи.

У цей час дівчина принесла каву.

— Ви вже знайомі? — поцікавився генерал. — Це моя онука Юлія. — Він зачекав, коли вона вийде, і додав: — Зараз я вам надиктую про моїх батьків, про моє дитинство, бо цього ви тут не знайдете, — він поплескав по стопці книг. — Будете писати від руки. Потім удома... ви маєте друкарську машинку? Це добре. Я терпіти не можу цокання друкарської машинки. Отже, потім удома будете передруковувати. Хоча можете й тут, коли мене не буде. Та-а-ак... з чого почнемо... Ага... мій дід походив з Полісся...

Генерал неспішно човгав у своїх теплих пантофлях з кутка в куток і диктував, а я старанно нотував усю ту каламуть, яку він молов засобами свого канцелярсько-штабного словникового запасу. Час від часу він зиркав у котрусь із книжок, звідки стирчало мільйон закладок, і додавав чергову цитату до свого безсмертного тексту. Я з жахом усвідомлював, скільки на мене попереду чекає роботи, адже все це доведеться передруковувати, а тоді правити й знову передруковувати. А його ненависть до друкарських машинок, мабуть, цілком зрозуміла — сидів наш генерал цілими днями в штабі, ото його ті машинки й задовбали. Не гуркіт гармат, не вибухи снарядів, а машинки.

Тобто я займався тим, що позичав у інших авторів, мабуть, таких самих генералів, їхні глибокі роздуми, позичені ще в когось. Генерал, щоправда, потім перевіряв, чи не надто значні збіги в текстах та чи дотримуюся я однакового стилю. Проте він мені не дуже докучав, приїжджаючи лише раз на тиждень і завозячи продукти, багато з яких були на ту пору дефіцитом. Значно частіше мене провідувала його онука. Вона крутилася по хаті, вдаючи, що чимось зайнята, та час від часу цікавилася, як посувається робота. Нарешті не витерпіла і запропонувала піти на озеро. Я подумав, що невелика розривка не зашкодить, і погодився. Юля зібрала щось перекусити й випити, спакувала те все у наплічник і почепила мені на плечі. Сама несла скрученого коцика.

Озеро містилося серед лісу, людей було мало. Ми розташувалися на піщаному березі, купалися й засмагали. Але коли двоє молодих тіл лежать поруч, то мимоволі їхні руки розпочинають зближення, а відтак ми вже цілувалися, хоч і дуже скромно. Коли пристрасть взяла гору, я запропонував піти до лісу. Ми згребли усі манатки, знайшли невелику галявину, постелилися й там уже, не криючись, кохалися під відкритим небом, відчуваючи, як сонце пестить наші тіла. Потім ми пили вино й реготали невідомо з чого, а ввечері, повернувшись додому, продовжили наші любощі, які відтоді уже тривали регулярно. Таким чином, проживання на генеральській віллі стало не тільки корисним, але й приємним. Надто, що в генерала була встановлена потужна антена, яка ловила не лише Польщу, а й Швецію.

Юля навчалася в університеті на юридичному і мала відповідне товариство вищого лету, до якого мені було як до неба рачки. Вона чесно призналася, що зустрічається з сином судді, який уже працює помічником у суді, і збирається за нього заміж. Але з ним не спить. Мене це здивувало, і я не повірив. Але вона пояснила, що він ще дівич, дуже соромливий, і вона не хоче його шокувати тим, наскільки вона просунута в сексі. Водночас вона наперед смакує, як буде його розбещувати, а поки що розважається зі мною. Я не мав нічого проти, моїм завданням було тільки вижити в цьому засраному світі, у цій гноївці, у яку мене кинула доля. А щоб вижити, доводилося призвичаюватися до всього, що мене оточувало, мімікрувати, удавати сіреньку пташку, не рипатися й не шукати собі клопоту на бідну голову.

Отак я плив і плив, плив без кінця за течією, і якщо хтось думає, що ми перебуваємо зараз на одному й тому самому місці, то помиляється. Ми ніколи не перебуваємо тут і зараз, ми весь час у русі, у вічній плавбі небом води, у боротьбі з хвилями і припливами, дорогою багато хто з нас іде на дно, знесилівши й утративши віру, тисячі й тисячі позад нас розпачливо змахують руками, намагаючись ухопитися за промінь сонця чи за пір’їнки тривожних птахів мовчання, і зникають у нуртах безмежного океану. І ми з тобою теж пливемо назустріч великому невідомому, яке ледь-ледь мріє на обрії, але врешті-решт і нас чекає те саме — знесилення, змах рук, промінь сонця у жмені і бульбашки на поверхні води.