Юрий Винничук - Лютеція

Одна тільки тривала й виснажлива битва за будинок, у котрому я живу, який купили мої батьки, занурювала мене в нестримну розпуку й зневіру в закон, я оглядав стелажі з книгами, тисячами книг, багато з них не читані, я дивився на гори списаних паперів і думав, що у випадку втрати цього будинку й поділу його, я не буду мати куди з цим багатством подітися, бо нема такого двокімнатного помешкання, яке б усі ці скарби вмістило, і мені здавалося, що ці книги осудливо дивляться на мене, бо я замість боротися опускаю руки, намагаюся не думати про лихе, але вони думати не перестають, вони супляться й перешіптуються, інколи та чи інша книжка падає мені на голову, щоб привести до тями, вони не хочуть здаватися без бою, хоч насправді ці книжки — малі безпорадні кошенята, й усе, на що здатні, — це чекати від мене рішучого кроку. А не дочекавшись, починають тихо ненавидіти. Я шукаю перед ними виправдання, я розмовляю з ними, заспокоюю, обіцяю ніколи їх не позбуватися, не зрадити, але вони вже свою думку про мене склали, вони не вірять мені. Я намагаюся сидіти до них плечима, але й плечима я відчуваю їхні погляди й тривогу, особливо тих, що ще не прочитані, тоді беру котрусь із них і намагаюся зануритися в інший світ, але це неможливо, перебуваючи в цьому світі, я вгризаюся в текст, учитуюся в кожне слово, переселяю себе туди, де відбуваються всі ці чудові події, де проблеми неодмінно вирішуються, а зло покаране, але інші думки набагато інтенсивніше атакують мій мозок, думки, від яких я намагаюся затулитися книжкою. Ні, залишається тільки сон, тільки сон є надійним захистом, незважаючи на те, що сон — це борня життя зі смертю, це репетиція смерті, під час якої нема страху заснути, а є страх не прокинутися. Ніч, зазвичай, навіює подібні роздуми. Коли, живучи за містом, бачиш за вікном лише непроникну темряву, то почуваєшся, наче в космічному кораблі у міжзоряному просторі, самотнім і всіма покинутим, як тріска на хвилях, ніщо на долонях ночі.

Щоб стати письменником, треба бути глибоко нещасним, і я був ним, це принаймні єдина й цілковито певна ознака, що я таки письменник, хоч мене й не друкували, але мої страждання, біди і трагедії піднімали мене понад натовпом, понад армією графоманів, укоронованих щастям, але водночас і безглуздим нудотним життям, позбавленим вічності. Страждання для мене відігравали роль кітви, котра стримує корабель на одному місці й не дозволяє йому віддатися волі хвиль, вони змушували дивитися на довкілля примруженими очима з ноткою недовіри, вчили мене бути пильним і не захлинатися надто емоціями, хоча я часто й захлинався ними, аби потім картати себе за слабість. Я ніс свою недолю, мов прапор, твердо вірячи, що доб’юся свого. І туди, куди я прямую, мене супроводжуватиме тільки самотність, і чекатиме теж вона, бо на шляху до зірок ніколи не знайдеш товариства. Я пишу не з приємності, а з розпачу. Але для кого? Може, для птахів, для тих, що співають і будуть співати вже після нас, для тих, що щебечуть у садках дитинячих снів. Там, удалині, блимає тьмяне світло, що це за світло й що воно мені віщує, невідомо, але я вперто рухаюся в тому напрямку. Цілком можливо, що втраплю в якусь багнюку, але якщо не піду, то все життя мене буде переслідувати думка, що там моргала до мене моя зоря. А ще... ще в мене є розбите серце... десь я читав, що кожен письменник мусить мати розбите серце. І воно в мене теж є, розбите й не раз. Але я не шкодую, навпаки — відчуваю неймовірну вдячність тим, хто його розбивав, бо розбите серце — неймовірний дар, який дає потужну наснагу, спонукає вилити свої смутки на папір, компенсувати у творчості всі життєві незгоди... Розбите серце — це Келих Грааля, який повертає сторицею влиті в нього кров і сльози, це скарбниця, з якої можна черпати все життя, а серце без таємниць — порожня книжка. Тому плач, ридай, сумуй, страждай, а без цього все намарне, без болю нема саторі. І ось вони, розбивачки сердець, ось вони тут, переді мною в папці, я їм дарую вічність із вдячності за їхні вчинки, бо, заплющивши очі й уявивши собі, що мене чекало б, якби котрась із них подарувала мені своє палке й вірне кохання, я відчуваю глибоку полегкість. Доля мудро розставила все на моєму шляху, навчила бути твердошкірим і незворушним, делікатно копаючи в дупу, коли я зволікав, або стримуючи, коли надто кудись виривався. Бо кожна хвилина нашого життя має свої особливі невідкладні потреби й бажання, які приходять на зміну колишнім, часто їх перекреслюють, змітають, що й гадки по них не залишається, а ми простуємо далі, змагаючись з усе новими й новими бажаннями і потребами, щиро прагнемо здобути щось, а щойно, коли здобудемо, нарешті замислюємося, навіщо воно нам, і так без кінця. І те, чого прагнув учора, уже не потребуєш сьогодні, а завтра ще й дивуєшся — як же я міг цього прагнути? Навіщо воно мені?