Юрий Винничук - Лютеція

Спочатку я бачу тихе нічне місто, занурене в темряву з тремтливими клаптями туману, вітер шумить у соснах, що ростуть довкола Ратуші, під ногами повно хвої, вона щокроку похрумкує, а то, підхоплена вітром, піднімається широким віялом і відлітає кудись убік, аби за хвилю повернутися назад. Ліхтарі гойдаються й кидають бліденькі снопики світла, які не здатні здолати темряву, у тих снопиках мерехтять комахи й нетлі, десь чути нявчання котів і шурхіт шкуратяних крил — здається, що велетенський лилик пролітає над дахами, та його не видно, лише велетенська тінь сунеться угорі, та шурхіт долинає до вух і поступово розчиняється в шумі сосен. Довкола панує безлюддя й тиша, як на мене, тривожна, глуха й безпросвітна, у такій гнітючій тиші навіть умирати страшно було б, а не те що жити. З-під дверей одного з будинків на Ринку простелився жовтий язичок світла, який манить мене, притягує й зневолює, невідь-чому я йду до цих дверей і не маю уяви, що сподіваюся там побачити, штовхаю їх і потрапляю в довгий коридор, освітлений тьмяними жарівками [6] Жарівка — лампа. . Стіни облуплені, оздоблені написами, які нічого не означають, бо це лише набір кривулястих літер, але хтось, вочевидь, намагався їх змити, попід стінами брудні шмати, старе взуття, пляшки, одірваний щурячий хвіст, чорний жук, надгризене яблуко. У кінці коридора бачу старі дерев’яні порепані сходи, що ведуть униз, я спускаюся ними, а кожна сходинка немилосердно скрипить і пострілює, далі бачу двері, з-за яких долинає дивна музика, далеко не мелодійна, а мовби ритуальна, із завиваннями й глухим бухканням. Я вагаюся, чи варто заходити, музика відлякує, не віщує нічого доброго. Раптом звідкись ізбоку вигулькує висока струнка панна з розпушеним вогняним волоссям, виразні чорні очі дивляться на мене з цікавістю, лілові вуста розкриваються, оголюючи рівненькі зубчики, і лагідний теплий голос промовляє: «Я вас проведу». Не чекаючи на мою відповідь, вона бере мене за руку й веде в те приміщення, де вже повно людей. Це щось схоже на бар, але ні — це не бар, а хутше шинок, величезний дубовий стіл у центрі вимощеної кам’яними плитами зали й кілька менших попід стінами, спалахи вогню в коминку танцюють на стінах, відкидаючи потворні тіні, зі стелі звисає, прикріплена ланцюгами до масивних сволоків, велетенська люстра, погаслі жарівки якої похмуро відбивають язики полум’я, підсвічники на стінах, нахилені до центру зали, розганяють зловісні сутінки по кутках. За шинквасом порядкує худий китаєць з підкрученими догори наваксованими вусиками. Тут панує півтемрява, доволі людно, от лише всі вбрані доволі чудернацьки, надто строкато, представлені усі кольори веселки, обличчя підмальовані яскравими барвами, здавалося, нема нікого, хто б мав натуральне волосся, а тому ця компанія скидається більше на зграю папуг. Особливо вражали дівчата, що мали синє, зелене, червоне, лілове й перламутрове волосся. А може, то й були папуги, що на певний час перетворилися на людей? Панна, що вела мене за руку, кивала головою на привітання й усміхалася стуленими вустами. Ми сіли за вільний столик. Я запитав, що це за компанія. Вона усміхнулася вже розтуленими вустами й поклала свою руку на мою. Її нігті були помальовані на темно-синьо.

— Ти прийшов вчасно.

— Як то? Ви... ти знала, що я прийду?

— Звичайно. Тут усі про все знають. Що будеш пити? Пропоную наш пунш, — і, не чекаючи моєї згоди, гукнула до шинкаря: — Гей, Конфуцію! Налий нам пуншу!

Терпіти не люблю пуншів, але цього разу я не зважився перечити. Нам принесли два пунші, над якими клубочився кольоровий дим, у келихах клекотіла рідина, мовби закипала, але дівчина без вагань піднесла келих до вуст, і її обличчя закуталося димом, я тільки почув, як вона сьорбнула. Тоді і я пригубив, пунш був зимним, і здавалося, п’єш зимове повітря.

— Я Лютеція, — промовила вона. — Я буду супроводжувати тебе.

— Куди? — не зрозумів я.

— Містом снів.

— Чиїх снів?

— Наших з тобою.

— У нас спільні сни?

— У нас у всіх спільні сни, — вона провела рукою. Її рух помітили присутні й заусміхалися до мене. Досі вони лише зиркали спідлоба. — Реальність насправді інакша, аніж та, за яку вона себе видає, — продовжила вона, — реальність маскується, мімікрує, приховує те, чого нам не варто бачити. На двірець прибувають потяги з іншого світу, зі світу, що по той бік веселки й грому, пасажири виходять на перон і розчиняються в дзеркалах разом зі своїми валізами, потім із дзеркал добувається лише їхній приглушений плач. У небесах сполохано кричать журавлі, їм відома тайна-претайна, їм страшно за нас. Їхні сльози скрапують на дзеркала, що оточують нас щокроку, дзеркала, які з нас знущаються, викривляючи наш образ, роблячи потворними монстрами, хоч ті дзеркала й невидимі, а ми по них можемо навіть ходити, не помічаючи цього. І якщо є видиме життя міста, то є ще й невидиме, неприступне будь-якому людському оку — потойбіч дзеркал. Там, під землею, клекоче інше життя, там плавлять руду, лупають вугіль, тягнуть золоті жили землі, спрямовують ріки в нові русла, там при сяйві темного сонця дозрівають ниви. Там народжуються для того, щоб померти, і вмирають для того, щоб народитися, там триває Велика Битва...