Ромчик нас не помітив, він весь із головою затопився в очах нової-старої пасії, його ніщо не обходило. Тим часом Уляна раз за разом випила два келихи шампана. Я мовчки сів поруч і налив собі. Що тут будеш говорити чи виправдовуватися? Так є, як є. Хтось мене ляснув по плечу: Мохо. Теж фарц, я підвівся, ми потиснули Граби, а Мохо підсів до нас, гукнув офіціанта й замовив ще дві пляшки шампана, а побачивши, що нам принесли їжу, і її замовив. При цьому зацікавлено стріляв очима то на Лілю, то на Уляну.
Мохо! Через кілька років він зі скромного фарца перетвориться на бандюка, буде кришувати крамниці, перукарні, кнайпи. Йому будуть носити гроші пачками, а він їх ніколи не рахуватиме, бо йому це без потреби, у нього таке неймовірне чуття в пальцях, що досить узяти пачку в руку, стиснути, і він уже знає, скільки там. І так само намацально він визначатиме фальшиві купюри, ба більше — самими пальцями вгадуватиме, що то за валюта. Не має значення — юань чи песо. Він і потім, у ті дрімучі 90-ті, полюблятиме триндіти зі мною на високі теми. «От ти сидиш у книжках, — скаже він мені. — Я теж люблю читати. Але книжка — це яблуко, яке взяв і з’їв. Це ж не яблуня. Ну, зжереш ти за життя сто тисяч яблук, і шо? Станеш яблунею? Ніхєра. Ти будеш яблуковим пляцком, у кращому випадку. Розумієш? Яблуковим пляцком! Ну, наливай...» Його монолог перерве стукіт у двері, а відтак зайде його боєць і покладе на стіл гроші. «І шо?.. І шо то ти мені приніс? — Мохо візьме пачку і відразу кине назад на стіл. — Забери то... Занеси назад. І скажи, нехай подумає...» — «Він казав, шість тисяч». — «Та шо ти мене лічиш?.. Тут нема шість тисяч. Чао... — потім повернеться до мене і зітхне: — Ну, і видиш, Юрцю, з якими я ідіотами мушу працювати? Йому тицьнули і сказали „шість“, а він пре до мене й каже „шість“. Шо ти там записуєш? Які нотатки? Ану покажи. — Намагатиметься щось розібрати. — Ну, тут, бляха, хєр хто розбере. Нотуй далі. Ти шо — стенографіст? Нє? А яким хєром пишеш?.. Латинкою? Ану дай... — Знову спробує щось второпати, а я латинкою призвичаївся ще в армії писати, аби ніхто не міг прочитати. — Та не, нічого не шарю. Наливай. Зараз соски приїдуть. У сауні я тобі розповім, як ми вивозили одного кєнта в лісопосадку, а він нам в машині всрався...» — «А чо зараз не розкажеш?» — «Бо не зараз... Шоб ти знав, я прочитав за життя дві книжки. Перша: Анрі Шар’єр „Метелик“. Друга: „Діви ночі“. Але пам’ятай — перш ніж друкєрити оту свою писанину, покажеш мені. Всьо, відкладай. У сауні допишеш. Там є стіл. Гарна компанія. Зараз приїдуть Кривий, Додік і Ліпа. Там почуєш ше не таке. Но я тебе предупредив: ніяких імен. Поняв?.. Руку не міняєм». Я наливаю.
І зараз я знову наливаю, а Мохо ще далеко не такий крутий, і на шиї нема ще в нього поважного золотого ланцюга, а на руках — жодного татуювання, бо з’явиться воно щойно за рік, коли він загримить до цюпи. А потім відкриє приватний громадський туалет і вручить мені «Почесний квиток постійного клієнта» з підписом «Мохо». На касі сидітиме його тестьова й чемно запитуватиме кожного клієнта: «Вам газетку чи журнальчик?»
А десь всередині 90-х я побачу, як біля входу до оперного театру зупиняється такий типовий стрижений під нуль курдупель, убраний у дорогий костюм при краватці. У театрі в цей час почалася урочистість. Він зупиняється, його охоронці теж. Йому тицяють великий букет. Він повинен вийти з ним на сцену, комусь вручити й виголосити привітання. «Сделайте звйоздочку», — накаже він охоронцям. Один вийде вперед, за ним по краях ще двоє. Бос посередині. Ззаду знову двоє охоронців. У такому порядку вони зайдуть у хол. І тут у його поле зору потраплю я. «Юрік! Ти шо там? Ти шо нє в зале?» Ну, як по-правді, то мені те, що в залі, нафіг не потрібне. Я, якщо що, прийшов на фуршет. Але ж не буду я казати Борі про справжню причину своєї появи. «Та от, чекаю дівчину, а вона запізнюється». — «Забєй. Я тєбя с другой пазнакомлю. Там шо — далеко до фінала?» — «Та ще, мабуть, з годину». — «О, блін. Ну, тада айда в буфет». І я теж потраплю в центр «звйоздочки». Так ото під конвоєм зайдемо в буфет. Боря замовить коньяк — «самий дарагой». Найдорожчим виявиться вірменський. Охоронці стоятимуть збоку. Один із них візьме пляшку коньяку в буфеті, розрахується й наллє нам по келихах. «Ну, давай, братан, — скаже Боря, і ми цокнемося. — Слишал про Моха?» — «Нє». — «Ти же с нім пєрєганял машину для Дірєктара?» — «Ну». — «Сиграл в жмуркі твой Мохо». — «Та йди»?! — «Застрєлілі в Руминіі». — «Шкода». — «Ніхєра нє шкада. Гавно он бил. У меня к тебе дело. Я тут антікварний магазінчік решил аткрить. Ти там шота сєчьош в іконах, картінах?» — «Картини й ікони крадені?» — «Ну, яснає дела. Тока я іх виставлять нє буду. В магазінє всьо будет чікі-чікі. Всьо нармал. А для асобєнних клієнтав есклю... екс... ета...» — «Ексклюзив?» — «Да, іменна. Ти понял? Карочє, Юрік, — нахилиться до мене, — щяс я паздравлю, хуйо-майо... а патом паєдєм ка мне, я тє’ пакажу, шо у меня єсть». — «А фуршет!» — «Да похєр той фуршет. Бляха, да я те’ такой фуршет устрою, шо ти все фуршети за всю сваю жизнь забудеш. Ото, блін, загнул — фуршет! Калбаси нє відєл с памідорамі? Я счяс арганізую, нам прівєзут любе. Асєтріну, амарав, устріц... марской стол будет». — «Та тут ще дівчина повинна прийти...» — брехатиму я. — «І дєвачкі будут. Забей. — Кивне до одного з охоронців. — іді пасматрі, шо там. Долга ані будут гавно калатіть?.. Відіш, Юрік, пріходітся вот так панти ганять. Ізображать крутого бізнесмена. Так мала таво, я ішо п’ятсот баксав пажертвавал на ета мєрапріятіє. А помніш — билі времена, када ми с табой бутилкі сдавалі? Помніш?» Він обніме мене за шию, притягне мою голову до своєї на товстій жилавій шиї й міцно притисне, по моєму обличчю стікатиме його піт. А могла б стікати кров, якби я тримався його й далі. Я поплескаю його по спині, і мене огорне гордість — я отак запанібратськи з такою людиною! Перед якою тремтить не один. А я от п’ю з ним дорогий коньяк, а колись разом пляшки здавали.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу