Юрий Винничук - Лютеція

— Ромко не зміг приїхати, — сказав я. — Попросив нас, аби ми вас зустріли.

— Та-а-ак? — здивувалася вона й затріпотіла своїми довгими віями, а її вуста відкрилися на букві О. Я узяв її валізу, й ми рушили. — Куди ми йдем? — запитала вона.

— Поки що до мене. Ромко завтра приїде й забере вас.

— Куди?

— Ну, вам же ж треба десь жити під час вступних. Ви на який факультет вступаєте?

— На романо-германську філологію.

— Ну, нічого собі! Не те що я, дурний, пішов на українську. А то міг би й дипломатом стати. Я забув вас познайомити: це Ліля. Я попросив її дотримати мені компанії, а то з незнайомою дівчиною часом може розмова й не дуже клеїтися.

— Не переживайте. Я люблю помовчати.

— Я теж. Правда, вашого імені Ромко мені так і не сказав.

— Уляна.

Я завів дівчину в її кімнату, потім розкоркував вино з порічок і налив у келихи. Ліля закурила і увімкнула магнітофон, кімнату заповнила музика. Уляна попросилася в душ, я показав, як і що вмикати, і вона зачинилася, а ми з Лілею цмулили вино й мололи ні про що.

— У тебе тут, я бачу, нічого не міняється. Суцільне Макондо, — сказала вона, визирнувши у вікно.

— На жаль, моє Макондо шалено забудовується. Колись там зайці бігали, куріпки спурхували з-під ніг, а зараз — сама бачиш.

— Та ну, все одно класно. Колись я приїду до тебе, і ти мені почитаєш, що ти там шкрябаєш, — вона кивнула на друкарську машинку.

— Та ні, я на машинці лише статті для заробітку друкую та переклади. Пишу я від руки. Старим дідівським способом.

— Може, ще гусячим пером?

— Отут я пішов далеко вперед. Авторучкою пишу. І пальці бувають, як у школі, у чорнилі.

— Тут класно. Але я б так жити на відлюдді не змогла. Моя душа рвалася б у центр.

— Ну, звісно, у тебе надто вузька спеціалізація. Тут не розженешся.

— Тю! Ти думаєш, я все життя збираюся цим займатися? Ні, коли я вийду заміж за мрію моїх дівочих снів, то стану добропорядною господинею. По суботах — порядки, по неділях — пироги. Раз на два тижні — солодкий пляцок. Раз на місяць — мінет. — Вона затягнулася і окинула оком вітальню. — Тут кіт не валявся триста років. — Потім підійшла до шафи, відчинила й похитала головою. — У тебе лише один костюм? Один-єдиний?

— Я його й так не ношу.

Після цього вона сіла на канапу й мрійливо задивилася на стелю з червоною плямою.

— А це що за фігня?

— Червоне шампанське невдало розкоркував.

— Ну ти даєш! І скільки часу минуло?

— Та то вже з рік.

— Капець. У цьому весь ти. Тягни сюди швабру.

— Та ти тільки розґведзяєш.

— Не переживай, гірше не буде. Налий у відро горня води і всип жменю прального порошку. Улясю, ти ще довго там?

— Не, уже виходжу.

— От і добре, бо нам лазничку треба.

Уляна випливла в халаті і з рушником на голові та зникла у своєму покої. Я зробив, як просила Ліля, а вона намочила швабру у відрі, вилізла на журнальний столик й стала змивати пляму від вина. Я сидів на канапі й дивився на її дупцю в польських майточках.

— Я знаю, куди ти дивишся, — сказала вона, — але краще б ти дивився сюди. І постав відро біля мене.

Вона ще кілька разів умочила швабру, потерла, і пляма з брудно-червоної перетворилася на блідо-рожеву, а коли я поміняв воду, то за хвилю пляма зникла, хоча те місце, де вона перед тим була, усе ще вирізнялося. Ліля впала біля мене на канапу й сказала:

— Пфу... Ну, в принципі, більшого я зробити не могла.

— Ти й так зробила багацько.

— То наливай. Чого сачкуєш?

Уляна приєдналася до нас, і ми швидко докінчили пляшку, я запропонував поїхати в ресторан. На мій подив, Уляна ані разу не згадала про Ромка. Мені було по цимбалах, я його теж не згадував. Уляна вбралася в обтислі джинси й таку ж обтислу блузку, тут було на що подивитися і без багатозначних Лілиних підморгувань. У ресторані ми сіли за столик, замовили шампанське, і Ліля окинула своїм фаховим оком залу. Музика ще не грала, ніхто не танцював, але столики поволі заповнювалися. Ліля вийняла косметичку й підмалювала вуста. Уляна пильно за нею стежила. Я теж. Бо малювання вуст було тільки відволікаючим маневром, насправді Ліля в люстерко обстежувала все надовкіл.

— Ви часто тут буваєте? — запитала Уляна.

— Ну, ми, художники... — почав було я.

— Облиште, — обірвала вона. — Я знаю ваші художества: купити-продати.