Леся Бернакевич - Дорогі ви, наші цьоцю

Але Таратула навіть не думав їй перечити.

– Моя сестра, яку покинув чоловік, не могла собі дати ради з такою неспокійною дитиною, – визнав він. – Воначасто посилала мене до школи – вносити компенсацію за з’їджену крейду, подертий глобус, розвалений пісуар, видерті плінтуси… Всього й не перелічити.

– А як склалася його подальша доля? – з острахом поцікавилася Броня в співрозмовника, ні на мить не сумніваючись, що такий хуліган мусив відвідати ті місця, де можна познайомитися з білими ведмедями.

– В нього все гаразд, – запевнив її Тарантула. – З таких хлопчаків нерідко виростають справжні мужчини й турботливі чоловіки. Племінник закінчив будівельний технікум та й працює прорабом в Іспанії.

Вони увійшли до парку, розбитого на тераси, який лише починав несміливо братися зеленню. Давно Броня сюди не заходила. Ще коли була вчителькою, то ішла на службу центральною алеєю. Але пенсія обірвала її прогулянки.

Бурозубка відразу помітила, що цей зелений масив став іншим, невпізнаним.

– А де ж подівся кінотеатр? – спитала вона здивовано, не вздрівши на звичному місці великої дерев’яної споруди. Замість неї залишилася улоговина, яку згодом працівники з благоустрою засаджували квітами.

– Ви бували в ньому? – аж наче зрадів Таратула.

– Аякже. Тут завжди було так велелюдно, навіть уночі прожектор освітлював всю вулицю, і не страшно було повертатися додому. А на ґанку було багато портретів відомих кіноакторів. Я майже всі кінофільми тут передивилися: і «Діамантову руку», і «Операцію «И»…

– Та і я ці фільми переглядав саме тут, – сказав Таратула. – Бо навчався неподалік, ось у цьому університеті.

Броня ще дужче відчула в особі Таратули споріднену душу.

– А коли ви закінчували науку? – поцікавилася вона. Таратула назвав дату. Броня зраділа, мов би зустріла друга своєї юності. Річ у тім, що й вона також була випускницею цієї Альма-матері і вилетіла з неї у тому ж році, що й Таратула. А це було тоді, тоді… як Гагарін полетів у космос!

– Чому ж ми там із вами жодного разу не побачилися? – вигукнула Буро зубка, шкодуючи, що стільки літ вони були поруч, проходили тими самими коридорами, а не бачачи одне одного!

– Я навчався на економічному, – пояснив Таратула, – а ви, мабуть, біологію студіювали…

Спускаючись головною алеєю цього зеленого масиву, вони обоє пригадували, що з нього зникло, пішло у безвість. Адже цей ландшафтний заповідник масив живе за тією ж схемою, що й людина. Підростає, розвивається, квітує, осипається.

Раніше, ліворуч від алеї були дитячі каруселі – такі сидіння на ланцюгах. А внизу під косогором – гойдалки-човники. Таратула їх добре пам’ятав: приводив сюди племінника, щоби, як жартував, збовтати його на каруселі.

Поруч біля клумби із чавунною вазою з барельєфами, що зображували течію людського життя, розташувався літній ресторанчик із кількома столиками під червоними парасольками.

– А ось морозиво тут продають, як і у часи нашої юності, – сказав Таратула, коли вони наблизилися до шатра кафетерію наприкінці алеї. -Правда, тоді його виймали із холодильника у вигляді коричневого ящичка. Дозвольте вас пригостити!

– Ви ще пригадуєте тамте морозиво! – вигукнула Броня. Вона раптом відчула смак тамтої замороженої їжі з вершків, без єдиного консерванта.

Якою ж здоровою Броня тоді почувала себе і яким смачним мусило тоді бути це морозиво, якщо могла їсти цей продукт у невиразній обгортці взимку та ще й у двадцятиградусний мороз! Якби воно було таке, як тепер, на пальмоядровій олії – вибіленій і дезодорованій, в шоколаді – такій тонкій, що тріскається під зубами, мов би була зі скла, Бурозубка не стала б споживати його в ті дні. Сучасне крижане кришиво з піском, здатне прожити півроку, не знаходило відгуку в її серці. Але в присутності Таратули вона би й бензину напилася.

Даремно ми думаємо, що минуле зникло з лиця землі. Воно існує паралельно, незалежно від молодших поколінь, у спогадах старожилів, у піснях, кінофільмах, фотографіях, книгах. А з висоти літ здається кращим, ніж було насправді. Звичайно, не легко Бурозубці й Таратулі жилося років тридцять тому, важко було купити гарний одяг і навіть звичайний шампунь, все ж згадували ті роки не без сентиментів. Бо вони тоді були молодими, здоровими, красивими і вірили, що їхня доля складеться якнайкраще, що завтра буде ліпше, ніж сьогодні…

Своїм приїздом Таратула вдихнув у Буроузубку життя, як Бог – у першу людину. І світ відкрився перед нею в усій своїй красі, як хвіст павича. Бурозубка раптом запримітила, як царює весна; як водять хоровод хрущі. Коли Таратула провів Бурозубку до хати, то вона з подивом побачила: ота покручена яблунька, яка давно розівчилася давати плоди, зненацька вибухнула таким нестримним цвітом, що неможливо було розгледіти її стовбур; а також, які у неї, Бурозубки, мешти – немодні й потріскані. Намагаючись стати так, аби новий знайомий не запримітив дірки на її лівій взуванці, Бурозубка подумала: «Як довго я спала».