Леся Бернакевич - Дорогі ви, наші цьоцю

Подібні палацики визирали з-поміж боязкої весняної зелені, вздовж усієї дороги. Вони були такими чистенькими і невживаними, що видавались іграшковими. Бурозубка уже, було, подумала, чи не в казку вона потрапила, аж несподівано перед нею виникла таблиця з великою цифрою «3» на фасаді. І пенсіонерка збагнула, що це і є вотчина таємничого Таратули. «Адже ж він, здається, казав, що живе під третім номером?» – згадала Броня.

Триповерхова фортеця була чи не найвищою на вулиці, і її покрівлю з червоної черепиці та сателітарну антену бачили, мабуть, навіть з далеких провулків. Споруду оточував дендропарк з водограями та екзотичними чагарниками. Від хвіртки до вхідних дверей простягнулася доріжка з витійливим орнаментом.

Як героїня казок братів Грімм, Бурозубка поцікавилася в якоїсь перехожої:

– Хто живе в цьому замку? Чи не міністр який?

– Таке скажете! – пхикнула подорожня. – Беріть вище. Сам Микита Таратула!

«Бідний чоловік, – подумала Бурозубка, востаннє поглянувши на монументальний бельведер [3] Палацова споруда. . – Це ж не жарт – опалювати стільки кімнат і мити більше десятка вікон!»

По дорозі вона завернула на базар, аби купити молока для Орчика. За певну винагороду вона таки домовилася з вихователькою, і тамта влаштовувала їй зустрічі із сином Пасьоних. Та саме в цю хвилину, коли Бурозубка засовувала до торбини пластикову півторалітрівку, наднесла нечиста Сипонького.

– Ви б ящиками брали – і відразу в машину, – порадив Бурозубці торговець. – Де то вартує що дня ноги трудити ради однієї пляшечки молока.

Жарт дядечки так образив Бурозубку, що вона, пославши його на три … кілометри, почвалала геть. І вкотре згадала Орчика, який ніколи не дає їй дурних порад. Правда, він не може говорити. Але якби до нього повернувся дар мови, то він, Бронька була у цьому переконана, розпитав би цьоцю, як вона поживає, чи не потрібна їй допомога, і простягнув би свого іграшкового карлика, що охороняє надра землі. Раптом її думки з Орчика перескочили на Сипонького. Чи не він підіслав їй того Таратулу, аби посміятися з неї? Там, мабуть, уся родина побилася об заклад, що мафіант із Чупринки звабить тітку, і їм буде з чого потішитися. «Якщо цей Таратула знову стрінеться мені на дорозі – плюну йому межи очі і скажу, що я його відразу розкусила, – дала собі слово Бурозубка. – Мене не проведеш!»

Одного ранку, вибравшись до міста, Бурозубка запримітила серед поблажливої флори своєї вулиці … чорновидий автомобіль! Навіть спершу очам своїм не повірила. Може, то якась подібна машина? Але коли з неї вийшов таки Таратула, то Бурозубка спершу подумала, що біля його обійстя є, мабуть, камера, і він бачив, як вона сновигає навколо його плантації. І тепер оце приїхав з’ясовувати, чи не його вона виглядала? І обличчя її зайнялося від сорому. «Скажу йому, що випадково опинилася в його районі», – вирішила Бурозубка. Але Таратула зовсім нічого не знав про тітчині відвідини. Він почав виправдовуватися, що його цілий тиждень не було у Львові, бо їздив до столиці. Тоді Бурозубка зітхнула полегшено, як земля-матінка перед дощем…

У його очах було стільки світла, що вона відразу упевнилася: не може він діяти до однієї спілки з її ненависними родичами! І відразу забула про свою обіцянку – прогнати його. Зауваживши, що цьоця за час розлуки з ним дещо злагідніла, Таратула після вітального вступу сказав:

– То може, ви, нарешті, відкриєте мені своє ім’я?

Оскільки в Бурозубки уже не вистачало сил пручатися – вона без викрутасів відрекомендувалася:

– Броніслава.

Але коли Таратула відповів, що йому дуже приємно, у ній, як черва у яблуці, заворушилася підозра, що тут не обійшлося без підступів родини, і не стрималась.

– А якби я називалася Катериною чи Уляною, то вам би було менш приємно?.. – запитала голосом отруйненьким.

– Але ж ви вередливі, – відповів Тарантула. – Мені однаково, як вас звати, але ж потрібно якось розпочати розмову…

І запросив цьоцю до парку неподалік.

– До речі, як звали вашого племінника? – поцікавилася в Таратули тітка.

– Петро Миндюк, – відповів Таратула.

– Пригадую, це, здається, була така проблемна дитина, – сказала Буро зубка і закусила губу. Із цим Миндюком в неї були зв’язані не найкращі спогади. Учень часто зривав урок, різав парти, розбивав вікна, жбурляв з останнього поверху школи на вчителів паперові кульки. Ще добре, як ці ємності він наповнював водою Але якось йому спало на думку залити в такий кульок … чорнило. Відчув його на собі директор, костюм якого не змогли реабілітувати навіть у хімчистці. Тож у Бурозубки як щирої й відвертої людини, язик не повертався лукавствувати, називати колишнього учня взірцем добропорядності й старанності.